Алука знов регоче, і мені хочеться зробити щось… завдати їй болю, і навіть розуміння того, що болітиме не їй, а Агарі, не робить це бажання слабшим.

– Всі ви такі! – злостиво мовить вона. – Лише й мови про чисте світло Херему! Ти кличеш мене «нечистою», але глянь на себе! Нечистота біжить в крові кожного з вас, обранців!

– Що це ти верзеш?!

– Повір мені – я знаю. Знаю забагато, тим-то мене й вигнали з-поміж світлого товариства. Тепер, – гордовито мовить Алука, – Херем не зможе відкрити браму самотужки, навіть коли хотів би! Не зможе завадити нам дістати владу над цим світом! Нам із тобою!

– І знову наново! Скільки можна, Алуко! Навіщо тобі я? Ти ж ніби знайшла для пророцтва іншого виконавця?

Я киваю на Беларі. Той, здається, вже навіть і не чує, про що мова – ледве дихає, притулившись до стіни. Вона зневажливо потискає плечима.

– Знайшла. І він був мені корисний… Навіть ім'я в нього подібне: Беларі – майже Беліар. Іш Беліар, пригадуєш? А його прагнення влади – таке щире і люте! З нього вийшло би незле уособлення Шеолу. Але з тебе, Малхі, буде значно краще.

Вона розкриває долоню з жертовним ножем.

– Дивися – це просто. Я зробила для тебе все, залишився лише останній крок… Це дитя стане твоїм відпущенням, і ти нарешті дістанеш те, чого завжди прагнув!

Я затамовую подих. Як вона може знати?

– Не думай, що мені невідомо, чому ти так вхопився за ту Корону!

Це дурне, це цілком зайве, але нездорова цікавість виявляється сильнішою за здоровий глузд.

– І… чому ж?

Вона посміхається з розумінням.

– Я теж колись жила на Херемі, тож іще пам'ятаю дещо… Ти завжди був найменшим, останнім з Десятки, і кожен зі Старших знаходив утіху в тому, аби вчити та наставляти молодшого. А часом і дорікати за брак хисту чи мудрості – адже їм, дітям Творця, вищим над усе, так хотілося мати перевагу ще й над рівним… І вони зробили все, аби утвердити цю перевагу. Чи не так, Вістовий?

Я не відповідаю. Мовчу. Бо, насправді, це єдине, що я маю протиставити її словам… Не маю жодного уявлення, як вона дізналася про наші взаємини, але – до біса! – мені так набридло бути мірилом їхнього гонору!

– І тоді, – стиха провадить Алука, – ти вирішив зробити єдине, що могло б розладнати усталений порядок. Шлях нагору був для тебе закритий, тож ти зробив так, щоби Творець покарав тебе, змінивши твій ранг на нижчий… хоч і не думаю, що ти здогадувався, наскільки низько Він тебе запроторить.

Вона посміхається мені – втомлено, але затято, цим болісно нагадуючи Агарі, яку я знав.

– Прийми мою допомогу, Малхі, – каже вона, – і ти ніколи не будеш останнім з вищих.

У новому світі не буде місця для рангів… У новому світі ти й Агарі зможете бути разом.

Гірко зітхаю, тамуючи гіркий корч у горлі. Алука багато чого навчилася з часу останньої нашої зустрічі.

– Добре, сестро, давай спробуємо.

Я переступаю тріщину, і Нічна Наречена простягає мені руку з затисненим у ній ножем.

Якусь мить я вагаюсь, і вона зустрічає мій погляд з теплою усмішкою. Щирою, вперше за весь цей час… І тоді я міцно хапаю її за зап'ясток і смикаю до себе. Де вже мені змагатися з демоницею, але раптовість на моєму боці. Притиснувши її до себе, я швидко зриваю з шиї лаванчину «троянду» і щільно притуляю її до потилиці Агарі-Алуки. Ось і побачимо, що то за оберіг… З того, що мені відомо, єдине його призначення – боронити від демонів, і пустельних упирів зокрема. Якщо він не подіє, то все… єдиний шанс буде змарновано.

Але він діє. Не знаю, чи сама собою «троянда пустелі», чи вкладена в неї надія дочки Ейсава, але її сила пропікає потилицю упириці, змушуючи битися в моїх руках, наче рибину, вихоплену з води. Вона ледь не зіштовхує мене до провалля, та я не розмикаю рук, а коли вона нарешті затихає, в руках моїх лишається тільки Агарі. Темною тінню упириця сахається від свого недавнього вбрання.

– Це нічого не змінить! – розгнівано волає вона. – Шеол уже відімкнено, і його не спинити!

Вона каже правду. Поки ми розмовляємо, святилище наповнюється димом і шепотом, і дрож землі обіцяє подальшу руйнацію, яка ще ширше розімкне жерло Мовчазної Ями, випускаючи її мешканців на землю.

Алука, регочучи, схиляється над вчаділим, очевидячки, дитям. І не знаю, що могла б вона зробити, а упириця має свій спосіб дістатися до жертовної крові, але поряд виникають три знайомі постаті. Моя світла трійця! Обдерта, але своєчасна!

– Не підіймай руки твоєї на це дитя! – каже Сенсеной, кладучи долоню на її плече.