… Ось на цій оптимістичній ноті, шановні читачі, й закінчилось моє інтерв’ю з й.я.в. гетьманом України, великим князем Руським Іваном Виговським. Не буду заводити ще раз давньої патріотичної пісеньки про те, що пан Виговський, мовляв, не зумів скористатися з результатів Великої Конотопської битви і НЕ:

а) закріпив перемогу над військом князя Трубецького повним розгромом московської армії, що дозволило б здійснити вдалий похід на Москву (там попалити все, поруйнувати);

б) проголосив повну державну незалежність України-Руси, тим самим обеззброївши своїх противників з числа українського полковництва, які закидали гетьману повернення назад до польського поневолення;

в) налагодив структури служби безпеки України, яка б вчасно провела «профілактичну роботу» з лідерами нової опозиції - пп. Т.Цицюрою, В.Золотаренком, Я.Сомком та й самим Юрасем Хмельниченком;

г) відмовив кошового отамана Запорізької Січі І.Сірка нападати на дружні гетьманови татарські території;

д) послав ката-виконавця до зрадника Безпалого, аби зачитати йому вирок військово-польового суду.

… Ти диви! Казав, не буду давньої патріотичної пісеньки, а вийшло, як завжди…

* Переклад з єврейської.
– Вид.

Конотоп - це вам не Бердичів, не Жмеринка, не Черновіце і вже далеко не Одеса. Але й у цьому непривітному для нас містечку я знайшов канцелярію. Ну, не те, що ви подумали, це була більше міняльна контора, до того ж підпільна, до того ж при корчмі, але це був осередок ґешефту в цій жорстокій Україні, підпаленій Хмельницьким одночасно з усіх чотирьох кутів. Думаєте, вона не горить донині? Горить, але не ясним полум’ям, як би… гм… хотілось, а якось тліє, кіптявить, куриться.

В тяжкий для українського єврейства час я потрапив у це містечко під такою символічною назвою, як Конотоп: після голокосту, вчиненого цими чубатими фашистами Зінька Хмельницького, поволі почали оживати осередки генделю в цій країні і пожвавлювалась розбудова канцелярій по території. А тут ще ґої знову зчепилися битися між собою. А б’ються вони, ці… ну, ви знаєте… якось нешляхетно, не по-біблейському і навіть не по-давньоримському, - вони ріжуться, як п’яні махновці на черговому весіллі отамана Нестора Івановича, аби його…

Ми сиділи у реба Герцля, конотопського чоловіка, якій встиг вийти з голокосту Хмельницького з втратами мінімальними: дві перини, набиті пір’ям, скринька з фальшивими гульденами (цина покрита сусальним золотом), дев’ятдесятдворічна бабця (вмерла не стільки від козацьких шабель, скільки від нервів), цнота двадцятидев’ятирічної кульгавої Двойри та майже новий суконний лапсердак. Справжні ж цінності, як то бочівка із золотими дукатами, перини з пуху, срібні ложки дев’ятдесятдворічної бабці, цнота сімнадцятирічної красуні Сари та таки новий оксамитовий лапсердак, було надійно сховано разом з малим Хаїмком, дружиною Ребекою та самим Герцлем на хуторі козака Вареника, який мав страх Божий від смертовбивства, а також вільноконвертовані золоті гроші любив більше, ніж антисемітську ідею. На цей раз Герцль вижив. І во славу зустрічі наступного року в Єрусалимі знову відкрив у Конотопі корчму… Залізні ми люди, все-таки, залізні наші канцелярії!

Ми сиділи у реба Герцля, їли надзвичайно смачну фаршировану щуку, яку приготувала дуже вправна його жона Ребека, і пили солодке грецьке вино. Розмовляли за високе.

–  Як ви думаєте, реб Самуелі, - спитав мене шановний Герцель, - якщо ґой Гуляницький зі своїми п’ятьма тисячами козаків витримає облогу Конотопа стами тисячами вояцтва ґоя Трубєцкого ще два тижні, то за скільки я продаватиму їм штоф горілки?

–  Невже за дукат?

–  А шо ви собі думаєте?!

–  То ви маєте добрий гендель. Позичте мені сто червінців…

–  Охо-хо-хо, реб Самуелі, реб Самуелі, хіба ви не знаєте, які тепер тяжкі часи. Я вам позичу тридцять срібних цехінів. Скуштуйте ще щуки.

–  Чи ви знаєте, реб Герцель, як давно я не їв справжньої фаршированої щуки з медом?

–  Це я не знаю, скільки ви не їли такої щуки? Це я не знаю, який тепер тяжкий час? Ха!

–  А ви знаєте, реб Герцель, що на порятунок ґоя Гуляницького йде ґой Виговський зі страшною силою - козаки, поляки, татари?

–  Шо, я не знаю цих татар? Вони беруть ясир. А ви знаєте, реб Самуелі, вони хочуть, аби нас уже не було?

–  Не діждуться!

… Ще два тижні я жив у корчмі енерґійного Герцеля, щуки більше, правда, не їв, бо облога давалась взнаки. Але на то ми й богообраний народ, аби не пропадати з голоду на цій ґойській війні. Ми мали вдосталь іншої риби, хліба, і навіть молока та меду. На другий день їх ґойського християнського свята - Петра і Павла - до мене підійшов шановний Герцель і сказав радісно:

–  Ви чули, реб Самуелі, ці ґої побили тих!

–  Так чого ви крутите, чого не підіймаєте ціну за штоф горілки до одного дуката з половиною?