–  За аґентурними даними, Ваша обозна милість, на територію Речі Посполитої в районі міста Конотоп вторгнулось величезне московське військо, стверджують, що до двохсот тисяч. Я знаю, що один польський рицар у бою вартий десятьох вояків іншої раси, але все-таки…

–  Так, твоя писарська милість має ratіo, один рицар польсько-сарматської раси може в чистому полі змагатись з яничарським чамбулом або рейтарською ротою, та лев може роздерти десять, двадцять шакалів, але сто-двісті шакалів він просто не встигне роздирати, тому й звитяжному польському корпусу регіментарія Висоцького, який йде проти двохсот тисяч москви, будуть допомогати українські козаки, орда під орудою самого хана Криму Мухамед-Гірея ІV, - нинішні наші союзники, а також наймані гетьманом Виговським професіонали з числа німців, волохів та сербів. Є надія, що москва буде бита, бо інакше й бути не може.

–  Ваша коронна милість, простіть мені темному моє зухвальство, я не маю жодних сумнівів, що звитяжний польський леґіон вщент розтрощить окупаційну московську 200-тисячну зграю, але що буде опісля Великої Перемоги? Адже сойму доведеться ратифікувати Гадяцький трактат, а це по-суті - колапс Речі Посполитої. Бо чого хочуть гетьман Ян Виговський і його канцлер Єжи Немирич, - утворення Великого Руського князівства на всіх етнічно українських землях, а це - від Перемишля до Конотопу, це ж Львів, Холм, Луцьк, - все туди ж, га, Ваша милість? А за тим вони, Виговський з Немиричем, трактують Річ Посполиту як конфедерацію трьох рівночинних суб’єктів: Польщі, Литви та й їхнього Великого князівства Руського з козацькою армією, леґітимним гетьманом, православієм як державною релігією, а на додачу - Київська та Чернігівська академії з українською мовою навчання. Та це ж не Гадяцька унія, це - новий Союзний договір!

–  Заспокойся, твоя милість, - лагідно сказав авторові цих рядків поважний коронний обозний, наливаючи мені в келих венеційського скла справжнє рубінового кольору порто, - я бачу, що ти правдивий польський патріот, тому по секрету скажу тобі, Гадяцький трактат ще суттєво редагується і буде редагуватись стільки, скільки цього вимагатимуть інтереси Великої Польщі. Єдиної і неділимої!

–  Від моря до моря, Ваша милість, я все втямив.

–  А поки що вся Европа здригнеться від великого побоїща, що чекає на зайшливу москву. Але це треба бачити…

–  Ех, Ваша милість, - не витерпів і перебив старшого за званням автор цих рядків, - але, забігаючи наперед, насмілююсь стверджувати, що це той випадок, коли зухвалість во благо, - шкода, що я, недостойний писака, не можу цього бачити, ото би я вже описав у лондонській газеті!

–  Чому не можеш, твоя милість, - усміхнувся коронний обозний, - завтра вдосвіта чотири найкращі рицарі Речі Посполитої - пан Ян Борзобогатський, пан Міхал Господаровський, пан Цезаріус Зайонц та пан Єжи Малінка - відправляються під Конотоп з оперативними розпорядженнями, королівською грамотою та скарбом для війська регіментарія Висоцького, тож якщо твоя милість має бажання, то з Богом… Коня я твой милості дам.

Це - фортуна! Будь-який журналіст, який в усі часи писав польською мовою, міг лише мріяти про таку велику пригоду. Подорож через Україну в огні, через Україну XVІІ ст. у товаристві чотирьох найвідоміших леґендарних і майже міфічних рицарів-гусарів.

Пан Ян Борзобогатський - рицар римської доблесті, відомий навіть серед польського рицарства рідкісною хоробрістю, суворий, але водночас романтичний воїн. Взірець шляхтича.

Пан Міхал Господаровський - найкращий у світі фехтувальник на шаблях, маленького зросту, але духу високого.

Пан Цезаріус Зайонц - колосальної сили і великої вчености у латині рицар, високий і сором’язливий, відомий на всю Европу тим, що воює дворучним мечем свого предка - героя Грюнвальдської битви. Дуже набожний, перед тим, як відрубати голову черговому супостатові, блискавично проказує впівголоса Pater noster.

Пан Єжи Малінка - леґенда корчмів і шинків, може випити і з’їсти до безкінечности, що й не дивно з огляду на його черево, схоже на невелику клуню зубожілого шляхтича-однодвірця, має дуже розмиту границю між правдою і вимислом у частині його оповідей, яка стосується подвигів, власне, пана Малінки.

Пригод у цій нелегкій подорожі з Варшави в Конотоп з нашим невеликим, але вельми потужним загоном, сталось чимало, всіх не переповісти. Але про одну не можу не розповісти. З аґентурних донесень, які нам люб’язно надали офіцери генерального штабу збройних сил Речі Посполитої, ми знали, що Київ тимчасово перебуває в руках московських окупантів під орудою воєводи Шереметьєва та стольника Барятинського, тому змушені були обійти це древнє місто манівцями.

… Сутеніло. Ми під’їжджали до невеликого липового гаю, за яким уже невимовною свіжістю давав про себе знати Дніпро. Велика сарматська ріка.

–  Не завадило би перепочити та й підкріпити тіла свої, - весело сказав пан Малінка, - про дух не буду, - він хитро глипнув на пана Цезаріуса, - дух же бо кріпкий, але тіло…

–  Поки стемніє, треба перебиратись на лівий бік, там і відпочинемо, - владно сказав пан Борзобогатський.

–  Sіne іra et studіo, - погодився з ним пан Цезаріус.

Ми з паном Господаровським теж, але мовчки, погодилися з нашим командиром. В’їхали в липовий гай. Це був не дикий ліс, а добре доглянутий парк, дбайливо насаджений українськими бджолярами для того, аби бджоли мали де брати ні з чим не зрівнянний липовий нектар. Запах був, як у нашому католицькому раю.