Виписавшись із санаторію, я вирішив пошукати собі якусь провінційну місцину в Новій Англії або якесь сонне містечко (в’язи, біла церква), де можна було б провести літературне літо, пробавляючись повною коробкою зібраних нотаток та купаючись у якомусь озерці неподалік. Робота знову почала цікавити мене, маю на увазі свої дослідницькі зусилля; а тим часом власну участь у дядьковій посмертній парфумерії я звів до мінімуму.

Один із його колишніх співробітників, нащадок поважної родини, запропонував мені провести літо в приміському будинку своїх збіднілих родичів – кузена Макку, військового у відставці, та його дружини, які хотіли здати верхній поверх, де раніше скромно проживала покійна тітка. Він сказав, що в них є дві доньки, одна ще немовля, а другій дванадцять, та чудовий садок неподалік від чудового озера, а я запевнив, що це звучить досконало.

Ми з тими людьми обмінялися листами, і, переконавши їх, що привчений до туалету, я провів фантастичну ніч у потязі, уявляючи в найменших деталях таємничу німфетку, котру навчатиму французької та пеститиму гумбертівською. Ніхто не зустрів мене на іграшковому вокзальчику, де я вийшов зі своєю новою дорогою валізою, ніхто не відповів на телефонний дзвінок; однак незабаром у єдиному готелі зелено-рожевого Ремсдела з’явився засмучений Макку в мокрому одязі та повідомив, що його будинок щойно згорів до пня, можливо через одночасну пожежу, що цілу ніч не вщухала в моїх жилах. Він розповів, що родина взяла автомобіль і поїхала шукати притулку на їхній фермі, однак дружинина подруга, прекрасна жінка, пані Гейз, Лоун-стрит, 342, запропонувала поселити мене в себе. Літня пані, що мешкала навпроти будинку Гейзів, позичила Макку свій лімузин – доісторичну потвору з прямокутним верхом, якою керував життєрадісний негр. Тепер, коли єдина причина мого приїзду до Ремсдела зникла, запропонований мені вихід здавався маячнею. Гаразд, йому доведеться все відбудовувати, то й що? Невже він не застрахував майно належним чином? Я розгнівався, засмутився й занудьгував, проте, як вихований європеєць, не міг відмовитися від поїздки до Лоун-стрит на тому катафалку, здогадуючись, що інакше Макку знайде ще вигадливіший спосіб спекатися мене. Я бачив, як він пошкандибав геть, і мій шофер тихенько захихотів. Дорогою я присягав собі, що за жодних умов не залишуся в Ремсделі, а того ж дня полечу на Бермуди, Багами чи Бісові острови. Ще недавно моїм хребтом сочилися солодкі можливості, навіяні кольоровими світлинами морських курортів, а кузен Макку, правду кажучи, різко увірвав мої фантазії своїми благородними, але, як тепер виявилося, абсолютно нездійсненними намірами.

До речі, стосовно різких поворотів: повернувши на Лоун-стрит, ми мало не розчавили нав’язливого приміського пса (одного з тих, що влаштовують засідку автівкам). Трохи далі виднівся Гейзівський будинок – чудовисько з побілених дощок, вицвіле, старе, радше сіре, ніж біле, – усім добре відомо, що в такому житлі замість душу на тебе чекає натягнута на кран у ванній гумова кишка. Я дав шоферові на чай, сподіваючись, що він одразу поїде геть: це дозволило б мені ніким не поміченим повернутися до готелю та валізи, однак він просто перетнув вулицю, зупинившись біля будинку, з веранди якого його гукала літня господиня. Що я міг зробити? Я натиснув на ґудзик дзвінка.

Мене впустила чорношкіра покоївка й залишила стояти на килимку біля дверей, помчавши назад на кухню, де горіло щось, чому горіти було не слід.

Передпокій прикрашало гроно дверних дзвіночків, білооке дерев’яне Щось для туристів, зроблене в Мексиці, та «Арлезіанка» Ван Гога 66 – банальна улюблениця тих представників середнього класу, що називають себе естетами. Праворуч прочинені двері давали змогу зазирнути до вітальні, де у скляній шафці в кутку хизувалося чергове мексиканське сміття, а вздовж стіни стояла смугаста канапа. У глибині передпокою були сходи, і поки я стояв, витираючи чоло (щойно лише помітив, як спекотно надворі) та витріщаючись на перший-ліпший предмет – старий сірий тенісний м’яч, що лежав на дубовому комоді, – на горішньому майданчику пролунало контральто пані Гейз, котра, перехилившись через бильця, мелодійно поцікавилася: «Це мосьє Гумберт?» На додачу звідти впала дещиця цигаркового попелу. А тоді пані власною персоною – сандалі, темно-бордові слакси, жовта шовкова блузка, дещо прямокутне обличчя – саме в такій послідовності спустилася сходами, продовжуючи постукувати вказівним пальцем по цигарці.

Гадаю, мені слід одразу описати її, щоб покінчити з цим. Бідолашній пані було близько тридцяти п’яти, вона мала гладеньке чоло, висмикані брови та зовсім прості, однак досить привабливі риси, які можна назвати слабеньким розчином Марлен Дітрих. Поплескуючи долонею свій бронзово-коричневий шиньйон, вона відвела мене до вітальні, де ми хвилинку побазікали про пожежу в будинку Макку та переваги життя в Ремсделі. Її широко посаджені аквамаринові очі мали кумедну звичку вивчати цілого співрозмовника, ретельно уникаючи його власних очей. Її усмішка обмежувалася зачудованим посмикуванням однієї брови, а розмовляючи, вона немов розкручувала власні кільця й судомно кидалася від канапи до трьох попільничок і каміна (де лежала коричнева серцевина яблука), згодом повертаючись на місце й підгинаючи під себе ногу. Пані Гейз, вочевидь, належала до тих жінок, чиї відполіровані слова відображують думку читацького клубу, клубу гри в бридж чи ще якоїсь невблаганної умовності, але не можуть відкрити душі; жінок, цілковито позбавлених гумору; жінок, по суті, абсолютно байдужих до дюжини відомих їм тем салонних розмов, однак украй вибагливих щодо правил таких балачок, крізь сонячний целофан яких можна розгледіти не надто апетитні розлади. Я чудово розумів, що варто мені якимось божевільним чином оселитися в неї, як вона одразу візьметься методично перетворювати мене на того, хто, на її думку, називається «квартирантом», і знову втягне мене до так добре знайомої мені нудної інтрижки.

Утім, про те, щоб оселитися тут, навіть мови не було. Я не міг бути щасливим у будинку, де на кожному стільці лежить заляпаний журнальчик, серед тієї жахливої мішанини комедії так званих «сучасних функціональних меблів» та трагедії старезних крісел-гойдалок і розхитаних столиків із мертвими лампами. Господиня відвела мене нагору та ліворуч до «моєї» кімнати. Я оглянув її крізь імлу негайної відмови, проте помітив над «своїм» ліжком репродукцію «Крейцерової сонати» Рене Пріне 67 . І цей прикомірок для служників вона називала «напівстудією»! Негайно тікай звідси, твердо наказав я собі, вдаючи, наче обдумую лиховісно смішну ціну, котру господиня просила за повний пансіон.

Однак старосвітська вихованість змушувала мене розтягувати це важке випробування. Ми перетнули сходовий майданчик до правого крила будинку («Тут живемо ми з Ло», вочевидь, покоївкою), і квартирант-коханець мало не здригнувся, коли йому, надзвичайно витонченому чоловікові, дозволили оглянути єдину в будинку ванну кімнату – крихітний видовжений закапелок між сходами та кімнатою тієї «Ло», де над підозрілою ванною (в якій знаком питання вигнулася чиясь волосина) висіли розтягнуті мокрі речі; тут на мене чекали передбачувані кільця гумової змії та до комплекту пухнасто-рожева серветка, що манірно накривала туалетну кришку.

«Бачу, враження склалося не надто сприятливе», – сказала пані, на мить поклавши руку мені на рукав. У ній поєднувалися холоднокровна безцеремонність (надлишок якої, гадаю, називають «самовладанням») та сором’язливість і смуток, які змушували жінку так ретельно добирати слова, що це здавалося неприродним, наче інтонація викладача ораторського мистецтва. «Визнаю, будинок не надто охайний, – вела далі бідолашка, – але я вас запевняю [погляд торкнувся моїх уст], вам тут буде добре, справді дуже добре. Ходімо, я покажу вам садок (це вона промовила бадьоріше, немов привабливо змахнула голосом)».