П’ятниця. Бачив, як вона пішла кудись із чорнявою подругою на ім’я Роуз. Чому її дитяча – хіба ж ні, просто дитяча! – хода так огидно збуджує мене? Обміркуймо це. Ледь помітно вигнутий підйом. Якесь кучеряве похитування, від коліна аж до кінчика кожного кроку. Легкий натяк на підтягування ноги. Надзвичайна дитячість, безмежна розбещеність. До того ж Гумберта Гумберта неймовірно бентежить вульгарна бесіда малої та її різкий високий голос. Пізніше чув, як вона за парканом стріляє в Роуз своїми грубими нісенітницями. Її слова пульсували в мені, щоразу пришвидшуючись. Пауза. «Мені вже час, дитинко».

Субота. (Імовірно, початок трохи виправлений.) Знаю, що вести цей щоденник – справжнє божевілля, проте від цього мене проймає дивне хвилювання; до того ж лише закохана дружина змогла б розшифрувати мій мікроскопічний почерк. Дозвольте мені зі схлипуванням повідомити, що сьогодні моя Л. приймала на так званій «веранді» сонячні ванни, однак поряд весь час крутилась її мати й ще якісь пані. Звичайно, я міг улаштуватися там у кріслі-гойдалці й удати, ніби читаю. Та я не бажав ризикувати, боячись, що, охоплений жахливим, божевільним, химерним та жалюгідним тремтінням, не зможу надати своїй появі хоча б якоїсь подоби буденності.

Неділя. Спекотні брижі досі з нами; який м’який тиждень. Цього разу я зайняв стратегічну позицію в гойдалці на веранді, прихопивши товсту газету і нову люльку, перш ніж з’явилася Л. На превеликий жаль, вона прийшла з матір’ю; обидві були вдягнуті в чорні купальники-бікіні, новенькі, як моя люлька. Моя дорогоцінна, моя любонька хвилинку постояла біля мене, бажаючи отримати розділ із коміксами, і пахла майже точнісінько так само, як дівчинка на Рив’єрі, але гостріше, з різкими обертонами палкого аромату, від якого моє чоловіче єство одразу заворушилося, але вона вже витягнула в мене бажаний розділ і повернулася до свого килимка поруч зі схожою на тюленя матінкою. Там моя красуня лягла долілиць, демонструючи мені, демонструючи тисячі широко розплющених очей у моїй зрячій крові злегка випнуті лопатки, пушок уздовж вигинів хребта, опуклі, затягнуті в чорне, напружені вузькі сідниці й узбережжя її школярських стегон. Семикласниця мовчки насолоджувалася зелено-червоно-синіми коміксами. Вона була найчарівнішою німфеткою, котру міг вигадати собі зелено-червоно-синій Пріап 74 . Спостерігаючи за нею крізь різнокольорові шари світла, я з пересохлими губами зосереджувався на своїй хтивості та злегка погойдувався під своєю газетою; я відчував, що, належно сконцентрувавшись на своєму сприйнятті, я зможу негайно досягнути свого жебрацького блаженства; утім, наче хижак, що віддає перевагу рухомій, а не застиглій жертві, я планував отримати це жалюгідне задоволення одночасно з якимось із різноманітних дівочих рухів – читаючи, Лоліта весь час ворушилася, приміром намагаючись почухати спину посередині та демонструючи поцятковану пахвочку, – але тлуста Гейз несподівано все зіпсувала, повернувшись до мене та попросивши вогню, а потім взялася просторікувати свої вигадки щодо шахрайської писанини якогось відомого ошуканця.

Понеділок. Delectatio morosa 75 .

Мої скорботні дні минають у нудьзі та смутку. Ми (матінка Гейз, Долорес і я) того дня збиралися до Окулярного озера, щоб поплавати й поніжитися на сонечку, але перламутровий ранок деградував до дощового пообіддя, і Ло влаштувала сцену.

Доведено, що середній вік статевого дозрівання в дівчаток із Нью-Йорка та Чикаго – тринадцять років і дев’ять місяців. Індивідуально цей вік змінюється від десяти (а іноді й менше) до сімнадцяти років. Вірджинії 76 ще не було й чотирнадцяти, коли Гаррі Едґар оволодів нею. Він навчав її алгебри. Je m’imagine cela 77 . Медовий місяць вони провели в Петербурзі, у Флориді. «Мосьє По-по» – так один із учнів мосьє Гумберта Гумберта в Парижі називав По-поета.

Я мав усі ті риси, котрі, згідно з думкою експертів із сексуальних інтересів дітей, викликають відгук у маленьких дівчаток, – різку лінію нижньої щелепи, м’язисту руку, гучний глибокий голос, широкі плечі. На додачу мені казали, що я схожий на якогось чи то шансоньє, чи то актора, від якого божеволіла Ло.

Вівторок. Злива. Замість озера злива. Матінка вирушила на закупи, а Л., як мені було відомо, залишалася десь неподалік. Унаслідок певних прихованих маневрів я натрапив на неї в материній спальні. Вона розтягувала ліве око, намагаючись позбутися порошинки, що потрапила туди. Картата сукенка. Попри те що я обожнюю цей її п’янкий каштановий аромат, гадаю, їй насправді не завадило б хоч зрідка мити голову. На мить ми з нею опиняємося в одній зеленій водоймі дзеркала, де разом із нами та небом відбивається верхівка тополі. Грубо вхопив її за плечі, а потім за скроні й повернув до світла.

– Ось вона, – сказала Ло. – Я її відчуваю.

– Швейцарська селянка скористалася б кінчиком язика.

– Злизнула б її?

– Та. Мо’, спробую?

– Звичайно, – погодилася вона.

Я ніжно притиснув своє тремтливе жало до її рухливого солоного очного яблука.

– Супер-пупер, – сказала Ло, змигуючи. – Вона справді вийшла.

– Тепер друге?

– Ви дурник, – почала вона, – там нічо… – Тут дівчинка помітила, як наближається пуп’янок моїх уст, і охоче погодилася: – Окей.

Нахилившись до її теплого кирпатого червонясто-коричневого личка, похмурий Гумберт притиснувся губами до тріпотливої повіки. Дівчинка засміялась і вислизнула повз мене з кімнати. Здавалося, наче звідусіль гупає моє серце. Ніколи в житті, навіть пестячи моє дитяче кохання у Франції, ніколи…

Ніч. Я ніколи не відчував таких страждань. Я хочу описати її обличчя, її поведінку й не можу, адже, коли вона опиняється поруч, моя пристрасть засліплює мене. Я не звик до товариства німфеток, дідько забирай! Заплющуючи очі, я бачу лише її нерухому частину, застиглу кінематографічність, раптову чарівну шовковистість, коли вона закидає під картатою спідничкою коліно на коліно, зав’язуючи шнурок на черевику. «Долорес Гейз, ne nontrez pas vos zhambes 78 », – каже її мати, думаючи, що розмовляє французькою.

Як поет `a mes heures 79 , я присвятив мадригал 80 її чорним, мов смола, віям, блідо-сірим відсутнім очам, п’ятьом асиметричним веснянкам на її задертому носикові та білявому пушку на її засмаглих кінцівках, але пірвав його й сьогодні не можу пригадати. Описати риси Ло я міг лише найбанальнішими словами (повертаємося до щоденника): я міг сказати, що у неї темно-русяве волосся, а вуста червоні, як облизаний червоний льодяник, нижняя губа досить пухкенька, якби я міг бути художницею, котрій вона позувала б оголеною в голому світлі! Та натомість я цибатий, ширококостий Гумберт Гумберт із вовною на грудях, товстими чорними бровами, дивним акцентом і цілою вигрібною ямою підгнилих монстрів за повільною хлопчачою усмішкою. Та й вона не схожа на витончену дівчинку з жіночого роману. Від двоїстої природи моєї німфетки – напевно, кожної німфетки – я втрачаю глузд; ця суміш у моїй Лоліті ніжної мрійливої дитячості та якоїсь моторошної вульгарності, що так і сочиться з кирпатої чарівності реклам та картинок у журналах, із розпливчастої рожевості неповнолітніх покоївок у Старому Світі (вони пахнуть товченими маргаритками й потом); і з дуже молоденьких повій, котрих перевдягають у дітей у провінційних борделях; та знову в це вплітається вишукана незаплямована ніжність, що просочує собою мускус і багнюку, бруд і смерть, о Господи, о Господи. Та найдивовижніше те, що вона, ця Лоліта, моя Лоліта, втілила в собі давню хіть автора, тож попри все й понад усім існує лише Лоліта.