Я неохоче знову спустився за нею на перший поверх; потім ми минули кухню в кінці передпокою в правому крилі будинку, де також були їдальня й вітальня (а з лівого боку, під «моєю» кімнатою, не було нічого, крім гаража). На кухні пухкенька молода служниця-негритянка озвалася, знімаючи свою велику й блискучу чорну торбину з ручки дверей, що вели на задній ґанок:

– Тепер я піду, пані Гейз.

– Так, Луїзо, – зітхнула у відповідь господиня. – Я розрахуюся з тобою в п’ятницю.

Ми минули невеличку комірчину й опинилися в їдальні, суміжній із вітальнею, якою ми вже помилувалися. Я помітив на підлозі білу шкарпетку. Незадоволено рохнувши, пані Гейз, не зупиняючись, нахилилася за нею й кинула до шафи поруч із комірчиною. Ми поспіхом оглянули стіл із червоного дерева з фруктовою вазою посередині, де не було нічого, крім досі блискучої сливової кісточки. Тим часом я непомітно витягнув із кишені розклад потягів, щоб ознайомитися з ним, щойно випаде нагода. Я продовжував іти услід за пані Гейз через їдальню, аж раптом усередину ввірвався зелений вибух. «Веранда», – проспівала моя провідниця, і тоді без попередження в мене під серцем здійнялася синя морська хвиля, а з килимка в сонячних променях, напівоголена й уклякла, повернулася до мене на колінах та уважно оглянула мене поверх темних окулярів моя рив’єрська любов.

Це була та сама дитина – ті самі тоненькі медоносні плечики, та ж шовковиста гнучка оголена спина, та сама каштанова копиця волосся. Чорна в білий горошок хустинка, зав’язана навколо тіла, ховала від моїх підстаркуватих мавпячих очей, та не від погляду юної пам’яті, підліткові груденята, котрі я пестив того безсмертного дня. Наче казкова нянька якоїсь маленької принцеси (загубленої, викраденої, знайденої вдягнутою в циганське лахміття, крізь яке її оголеність усміхається королю та його хортам), я упізнав крихітну темно-коричневу родимку на її боку. Із благоговінням та насолодою (король ридає на радощах, труби сурмлять, нянька п’яна) я знову побачив чарівний втягнутий животик, де дорогою на південь зупинилися на мить мої вуста; і ці хлоп’ячі стегна, на яких я цілував шорсткий відбиток гумки трусиків того божевільного безсмертного дня позаду Рожевих Скель. Прожиті мною відтоді двадцять п’ять років стиснулися до тріпотливого жала й зникли.

Мені неймовірно складно висловити відповідну силу цього спалаху, цього тремтіння, цього стусана пристрасного впізнавання. У ту простромлену сонцем мить, за котру мій погляд проповз укляклою дитиною (її очі блимали поверх строгих окулярів від сонця, о маленький Herr Doktor 68 , якому судилося зцілити мене від усіх недугів), поки я йшов повз неї, одягнувши маску дорослого (шляхетний високий привабливий здоровань, схожий на зірок екрану), вакуум моєї душі спромігся всмоктати всі подробиці її яскравої краси та порівняти їх із рисами моєї мертвої нареченої. Звісно ж, трохи пізніше вона, ця nouvelle 69 , ця Лоліта, моя Лоліта цілковито затьмарила свій прототип. Я лише хочу підкреслити, що це відкриття було наслідком того «князівства на березі моря» з мого замордованого минулого. Усе, що сталося між цими двома подіями, було поневірянням навпомацки та сум’яттям, нещирими зачатками радості. Усе, що було спільного в цих двох, робило їх неповторними для мене.

Утім, ілюзій я не плекаю. Мої судді вважатимуть усе це просто фіґлярством божевільного, котрий неабияк полюбляє fruit vert 70 . Au fond, ca m’est bien 'egal 71 . Я знаю лише, що, поки ми з Гейзихою спускалися до саду, який затамував дух, мої коліна були віддзеркаленням колін у вкритій брижами воді, а вуста мої були піском, а…

– Це була моя Ло, – сказала вона, – а це мої лілії.

– Так, – відгукнувся я. – Вони чарівні, чарівні, чарівні.

Зразок Номер Два – кишеньковий щоденник у чорній палітурці зі штучної шкіри з витисненим золотом роком, 1947-м, en escalier 72 у горішньому лівому кутку. Я описую цей охайний продукт фірми «Бланк Бланк Ко», Бланктон, Массачусетс, наче він дійсно лежить переді мною. Насправді його було знищено п’ять років тому, а те, що ми зараз вивчаємо (завдяки люб’язності пам’яті), – просто швидкоминуче втілення, кволе пташеня фенікса, ще не вкрите пір’ям.

Я пам’ятаю цей щоденник так точно, тому що насправді писав його двічі. Спершу я занотовував усе олівцем (чимало стираючи та виправляючи) на аркушах, які в рекламі називають «друкарськими блокнотами»; а потім переписав усе, скорочуючи очевидне, своїм найдрібнішим, найдемонічнішим почерком у щойно згадану чорну книжечку.

Тридцяте травня в Нью-Гемпширі офіційно проголошено Пісним днем, але в Каролінах було інакше. Того дня епідемія «шлункового грипу» (що б це не було) змусила владу закрити школи на літні канікули. Читач може перевірити інформацію про погоду в ремсделському «Джорнал» за 1947 рік. Кількома днями раніше я переїхав до будинку Гейзів, і маленький щоденничок, який я зараз збираюся відкрити читачеві (так само, як шпигун переказує напам’ять записку, котру проковтнув), умістив майже весь червень.

Четвер. Дуже теплий день. Зі зручної точки для спостережень (вікно у ванній) бачив, як Долорес знімає сухі речі з мотузки в яблучно-зеленому світлі позаду будинку. Не поспішаючи вийшов на вулицю. Вона була вбрана в картату сорочку, сині джинси та кеди. Кожним своїм рухом у строкатих променях сонця вона зачіпала найпотаємніші та найчутливіші струни мого мерзенного тіла. Незабаром вона сіла біля мене на нижній сходинці заднього ґанку і взялася підіймати кругляки – о Господи, ці кругляки між її ступнями та скручений уламок скла від молочної пляшки, схожий на вищирену губу, – й кидати їх у бляшанку. Дзень. Вдруге ти не можеш, ти не можеш влучити, ох, дивовижно: така ніжна й засмагла, без жодної вади. Від десерту з морозивом з’являється висипка. Надлишок секреції сальних залоз, що зволожує волосяні фолікули шкіри, викликає подразнення, яке проторює шлях інфекції. Але німфетки не страждають від висипок, попри те що об’їдаються масною їжею. Господи, який за страждання – цей шовковий блиск над скронею, який переходить у русяве волосся. І маленька кісточка, що смикається збоку біля вкритої пилюкою щиколотки.

«Ота дівчинка Макку? Джинні Макку? Справжнє страховисько! І підступна. І кульгава. Мало не померла від поліомієліту». Дзень. Блискуче плетиво пушку на передпліччі. Коли вона підвелася, щоб занести до хати прання, мені випала нагода помилуватися звіддаля вицвілою тканиною її засуканих джинсів. Посеред галявини, мов фальшиве дерево факіра, виросла привітна пані Гейз, озброєна камерою, і після недовгої геліотропної метушні – сумний погляд угору, задоволений униз, – поки я, блимаючи, сидів на сходах, дозволила собі сфотографувати мене, Humbert le Bel 73 .