Шрифт:
— Які дурниці. Я скажу чоловікові, і все владнається. Не говоритимемо більше про суди, протоколи та поліцію. Ці слова ріжуть мені слух.
У Лікорна відлягло од серця.
— Я навіть задоволена, — мовила Клотільда, — що цей випадок спричинився до цікавого знайомства. Я читала ваші книги про первісну людину, і вони мені дуже подобаються…
Лікорн уклонився. Він аж ніяк не сподівався зустріти тут прихильницю своїх наукових праць.
— Скажіть, професоре, цей юнак, що піймав птаха на моєму капелюшку, часом не той самий дикун, якого ви знайшли в Гімалайських горах під час останньої експедиції? Всі газети писали про нього, і мені страшенно хотілося побачити цю знаменитість.
— Так, це він. Дикун, правдивіше, білий дикун, якого я знайшов у Гімалайських горах на висоті кількох тисяч футів.
Клотільда зробила різкий рух.
— Як цікаво…
— Справді, цей білий дикун надзвичайно цікавий для науки. Він не просто дикун. Це випадково вцілілий екземпляр зовсім вимерлої людської породи, останній представник людей, що жили багато десятків тисяч років тому і були, як я гадаю, прабатьками європейських народів.
— Ви його назвали Адамом?
— Це ім’я було дано йому жартома, а потім так і лишилося. Винятково цікавий екземпляр. Але… — професор Лікорн зітхнув, — якби ви знали, скільки завдав він мені клопоту й неприємностей! Попервах я, звичайно, не міг випускати його на волю. Його доводилося дресирувати, як тварину. Однак він нудився під замком. І тому, коли він трохи “цивілізувався”, я почав брати його з собою на прогулянку. Він дуже відданий мені і слухняний, мов собака.
Коли я вперше пішов з ним у Люксембурзький сад, він буквально очманів од захвату. Я й незчувся, як він видерся на дерево і закричав од радості так, що перелякані діти, які гуляли в саду, з плачем кинулися врозтіч. Сторож заціпенів від такого блюзнірства. Іншим разом Адам стрибнув у басейн фонтана Карно — йому захотілося скупатись. На площі Згоди він виліз на статую коня, зібравши довкола себе натовп зівак…
Клотільда засміялась. Вона слухала професора з великою цікавістю.
— Одного разу, коли ми поверталися з Адамом візником, йому набридло їхати занадто повільно. Він схопив кучера за комір, зсадив з козел, спритно скочив верхи на коня і поскакав щодуху.
Клотільда знову дзвінко засміялась.
— Усього не розкажеш. І на мою голову сиплються протоколи, штрафи, судові процеси. Вулиця Шамполліона, де ми живемо з Адамом, була просто тероризована. Попервах адміністрація Сорбонни виручала мене з біди, часом мені допомагало і Міністерство освіти. Але зрештою їм набридло це. На щастя, Адам став розсудливішим. Він уже досить пристойно говорить по-французькому. Я вже радів, що його диким вихваткам покладено край, коли це позавчора такий прикрий випадок з вами…
— Не говоритимемо про цей випадок, дорогий професоре. Розкажіть краще, як вам пощастило відірвати од рідних гір це двоноге звіреня і перевезти до Парижа.
— Я готую до друку свій подорожній щоденник. Якщо ви цікавитесь, можу дати вам коректурні відбитки.
— Любий професоре, я така вдячна вам! Завтра ж надішліть. — Клотільда поривисто встала і потиснула Лікорнові обидві руки.
ІІІ. Щоденник професора Лікорна
Наступного дня покоївка подала на таці вранішню пошту.
— Це щоденник! — вигукнула Клотільда. — Марі, сьогодні я нікого не приймаю.
Коли покоївка вийшла, Клотільда квапливо розпечатала великий конверт, умостилася в глибокому кріслі і почала читати.
“11 червня. Коли я вирушав в експедицію у Гімалайські гори, один мій колега жартома побажав мені зустріти серед вічних снігів на гірських вершинах “живого однофамільця”. [15] Це побажання не здійснилося. “Снігове житло” [16] зустріло мене досить негостинно. І взагалі експедиція моя з наукового боку складалась не дуже вдало.
15
По-французьки Licorne (Лікорн) — Єдинорог, міфічна істота.
16
По-санскритськи Himalaja (звідки й назва Гімалаї) означає зимове або снігове житло.
Я почав подорож з підніжжя південного схилу, що прилягає до провінції Ассам. У горах, укритих унизу буйною тропічною рослинністю, водяться тигри, слони, мавпи. Яскрава зелень усіх відтінків, од ясно-жовтого до темно-синього, розцяцькована ще яскравішими барвами квітів і птаства: папуг, фазанів, диких курей найрозмаїтішого забарвлення. Якби не хмари комашні та неприємна вологість, що вночі і навіть удень здіймається із заболоченої низовини біля підніжжя гір, це місце можна було б назвати земним раєм.
Чудовий і другий пояс, на висоті 1000 метрів, із звичною для європейського ока рослинністю — дубами та дикими каштанами.
Вище 2500 метрів — уже царство хвойних дерев, а на висоті 5600 метрів, власне, і починається “снігове житло”. Сюди тільки зрідка піднімається ведмідь чи гірський козел. Як дивно стояти на вершині шести—семи тисяч метрів у крижаному повітрі, від якого перехоплює подих, і дивитися вниз, на зелений пояс тропічної рослинності. Незвичайне видовище.
Та я прийшов сюди не заради красот природи. Я шукав “своїх однофамільців”, сліди тих, хто мешкав у цьому “сніговому житлі” сотні, тисячі, мільйони років тому. Проте пошуки мої були невдалі. Himalaja ревно приховувала свої таємниці під крижаними брилами.