Проте розмірковувати було ніколи. Треба було кликати на допомогу. Я почав стріляти, аж поки не вистріляв усі патрони. Потім став кричати. Незабаром почулися голоси. До мене поспішали мої провідники.

З їхньою допомогою мені вдалося витягти білого дикуна з-під ведмежої туші та крижаної брили. Він не стогнав, хоча кров так і цебеніла з його ран, крізь роздерті м’язи виднілася плечова кістка, а нога, певно, була переламана. Я перев’язав потерпілого, а потім ми дуже обережно понесли дорогоцінну ношу на стоянку.

Навряд чи я так піклувався б і про рідного брата. І це цілком зрозуміло: адже потерпілий був не просто людина, а, можливо, єдиним у цілому світі екземпляром далеких предків людини. Ряд незаперечних ознак свідчили про це… Я гримав на провідників, коли вони спотикались, а сам у думці вже анатомував білого дикуна, зважував його мозок, вимірював лицевий кут.

Звичайно, це не Pitecantropus erectus, залишки кісток якого знайшов ще тридцять три роки тому голландський лікар Дюбуа, — пітекантропус був ближче до мавпи, аніж до людини, і вимер близько мільйона років тому. Це й не гейдельберзька людина, що жила на початку льодовикового періоду, — щось середнє між людиною та мавпою. Нарешті, це і не неандертальська людина льодовикового періоду — та нижча, приземкуватіша… Найімовірніше — це кроманьйонець, прародич, або, точніше, випадково вцілілий потомок цих прародичів західноєвропейських народів. Живий кроманьйонець. Що скажуть мої колеги? Що скаже весь науковий світ? Це краще за єдинорога. Я перевершив сам себе”.

“13 червня. Мій Адам, так я назвав дикуна, видужує швидше, ніж я сподівався. Два дні після сутички з ведмедем він пролежав у гарячці, непритомний, ричав і поривався встати. Ми насилу утримували його в ліжку.

Скориставшись непритомністю дикуна, я, признаюсь, не втерпів і зробив деякі дослідження антропометричного характеру. Обсяг його черепа — 1175 кубічних сантиметрів (у горили — 490, у європейців — 1400 кубічних сантиметрів). Цікаво, скільки важить його мозок?

Коли життя дикуна висіло на волосинці, у мене, каюсь, майнула думка: полишити його напризволяще. Якби він помер, я зміг би негайно анатомувати труп. Скільки складних питань розв’язав би розтин! Але я стримав себе, — буду відвертим до кінця, — не з гуманних міркувань. Я покладаю надії на цього дикуна. Я заберу його з собою в Париж, навчу говорити, приручу, цивілізую, і скільки надзвичайно цікавого він зможе тоді розповісти! Найцікавіше питання: зберігся ще хто-небудь з його племені чи він останній екземпляр доісторичної людини?

Дикун, безперечно, володіє чимось на зразок мови, яка складається всього з кількох звуків, схожих на вигуки.

“Ауа”, — наприклад, каже він кожною разу, коли хоче пити. Дуже часто з його уст зривається якийсь звук, схожий на “тц-а-а”, ніби Адам кличе когось. А коли я показав йому вчора шкуру вбитого ведмедя, він сказав: “У-у-у”, — і на його обличчі з’явився вираз вдоволення.

Я уважно оглянув його тіло. Надзвичайно великий обсяг грудної клітки є, очевидно, наслідком життя в горах, де дуже розріджене повітря. На підошвах шкіра в дикуна товста, мозолиста. Ось чому він не відморожує ніг.

Його щоки і навіть чоло вкриті пушком. А по всьому тілу, особливо на ногах і на зовнішньому боці рук, росте рудувате волосся завдовжки п’ять—сім міліметрів. Звичайно, не тільки воно, а й товста загартована шкіра та шар клітковини оберігають його від холоду.

На плащі Адама я знайшов цікаву “шпильку”, зроблену з слонової кістки і прикрашену різьбленим птахом, схожим на глухаря. Дикунові відомо мистецтво. Він, очевидно, спускався з гір туди, де водяться слони.

З тої миті, як я врятував його від смерті, Адам відданий мені, мов собака. Коли я перев’язував його рани, він схопив мою руку і облизав, виявляючи так свою вдячність. Таким чином, я мав приємність пізнати “первісний поцілунок”.

Сьогодні вранці Адам підвівся з ліжка і, незважаючи на мою заборону, — хоча взагалі він слухняний, — вийшов з намету, зірвав пов’язку і, підставивши рану сонцю, пролежав до вечора на сонці. Це гірське сонце творить чудеса. Опух зменшився. Рана швидко загоюється. Ще кілька днів, і ми вирушимо в дорогу. Чи піде він зі мною? Чи залишить свої рідні гори? Що б там не було, я не розлучуся з ним. Живий чи мертвий, він буде в Парижі.

27 вересня. Нарешті я дома, в Парижі, у своїй маленькій квартирі. Як довго я не писав! Адам зі мною. Але чого це мені коштувало!

Усупереч моїм сподіванням він пішов за мною. Адам корився, правдивіше, намагався коритися кожному моєму слову, оскільки сам не міг справитися з своєю дикою натурою. Поки ми не спустилися вниз, до людей, все було гаразд. Але потім…

Найперше, чим я був заклопотаний, — як одягти його. Не міг же я привести Адама в цивілізоване товариство голого, тільки із звіриною шкурою на спині. Я насилу знайшов білий фланелевий костюм на його зріст. Це були просто широка сорочка і штани. Сорочку він сяк-так надів, але з штаньми ніяк не міг примиритися. Вони зв’язували і смішили його. Він раз у раз ляскав себе по стегнах, пирхав і прекумедно вивертав ноги.