У Калькутті на людній вулиці він раптом зняв штани і кинув їх. У Калькутті люди звичні до наготи, і це не викликало великого скандалу. Та що як він утне таку штуку в Парижі?

Уперше я вилаяв його, і який же він був жалюгідний, усвідомлюючи свою провину! Адам знову намагався лизати мені руки, хоч я йому й забороняю це робити.

Коли ми вже були на пароплаві, з ним знову трапилася пригода.

Перед самим відходом завила сирена. Адам, охоплений панічним жахом, упав на палубу, а потім, зірвавшись на ноги, миттю кинувся через борт у море. Довелося виловити його звідти і замкнути в каюті.

Багато клопоту завдав Адам мені і з харчуванням. Не могло бути й мови, щоб ходити з ним до спільного столу. Йому приносили обід у каюту. Але він відмовлявся — не міг їсти наші страви. Зрештою, довелося давати йому, як і в горах, сире м’ясо та воду. До всього Адамові допікала спека, і він часто вив, викликаючи нарікання пасажирів. А виводити його на палубу теж було не просто — довкола нього завжди збирався натовп зівак. Усе це завдавало мені чимало клопоту.

Нелегко і довго описувати всі події цієї подорожі. Адам весь час то лякався, то дивувався. Поїзди, автомобілі страхали його. Наш одяг, будинки, електричне освітлення буквально приголомшували. Якась дрібниця, на яку ми не звертаємо анінайменшої уваги, — рухлива світлова реклама, звуки духового оркестру або гурт галасливих хлопчаків-газетярів, — так поглинали увагу Адама, що мені доводилося по кілька разів смикати його за руку, щоб зрушити з місця.

Та що б там не було, моїм мукам настав край. Адам у Парижі.

14 грудня. Адам досяг деяких успіхів. Він уже не лиже мені руки. Звик до костюма, дуже любить яскраві галстуки, навчився їсти наші страви з допомогою ножа й виделки. Знає кілька найуживаніших французьких слів. Та виходити з ним на вулицю я ще не наважуюсь. А треба було б його провітрити. Адам занудьгував — мабуть, тому, що сидить весь час у кімнаті, хоча й при відчиненому вікні, незважаючи на сувору зиму. Ночами, особливо місячними, він сидить біля вікна і виє. Я забороняю йому вити, але він усе-таки виє, потихеньку, приглушено, жалібно… Серед ночі це людське виття дуже нервує, але, бачу, він не в силі стриматись.

Щоб розважити Адама, я приношу йому книжки з кольоровими малюнками. На мій подив, він дуже добре розуміє їх і тішиться, мов дитина. Особливо порадував його мій останній подарунок: цуценя. Адам не розлучається з ним ні на мить, навіть спить разом з Джіпсі, — він вимовляє “Жіпсь”, — і собака платить йому такого ж відданістю, розуміє кожен його жест. Чи не тому, що психологія їхня дуже близька?

26 грудня. Проте Адам ще не зовсім “цивілізувався”. Сьогодні до мене зайшов давній шкільний товариш і дружньо поплескав мене по плечу. Адам, гадаючи, мабуть, що мене б’ють, заричавши, кинувся на гостя, а вслід за ним і Джіпсі. Я насилу заспокоїв усіх трьох. Мій давній друг, людина нервова й дратівлива, дуже налякався і розсердився за цю вихватку.

— Я б на твоєму місці тримав його в клітці, — сказав він, прощаючись”.

Далі в щоденнику було описано події, вже відомі Клотільді, — пригоди Адама на вулицях Парижа. Проте вона прочитала все до кінця.

— Вирішено, я повинна взятись за його виховання! — вигукнула вона, кинувши рукопис на стіл, і негайно послала професорові телеграму, запрошуючи його до себе разом з Адамом.

З деяким хвилюванням підходив професор Лікорн до знайомого під’їзду будинку де Труа під руку з Адамом.

Адам з нерозлучним собачам, у чорному капелюсі, в модному пальті мав цілком пристойний вигляд. Лікорн подзвонив.

— Гляди ж, Адаме, шануйся. Поводься чемно. Не кричи, не стрибай…

— Еге ж…

Двері відчинились, і вони зайшли до вестибюля.

Швейцар, упізнавши Лікорна, шанобливо пропустив його. Лакей підбіг скинути пальто.

Зненацька Адам з диким ревінням кинувся на чучело ведмедя, що стояло, простягти лапи, в кутку, вчепився йому в горло і впав з ним на підлогу. Джіпсі загавкав. Вражений лакей упустив пальто на підлогу і стояв, роззявивши рота.

— Адаме, назад! — крикнув Лікорн.

Та Адам і сам зрозумів свою помилку, коли його залізні пальці продерли шкуру ведмедя і витягли звідти клоччя.

— Адаме, бідолашний, ти помилився. Ведмідь несправжній.

— Птах несправжній, у-у несправжній… Усе несправжній, — розгублено бурчав Адам, підводячись з підлоги.

— Ходімо, Адаме.

Адам плентався за своїм повелителем, тяжко зітхаючи від усвідомлення провини.

— Буду… — засмучено казав він.

Мовою Адама це означало “не буду”. Лікорн мимоволі всміхнувся.

Слуга привів їх у кімнату Клотільди де Труа.

Коли Лікорн і Адам показалися в дверях, Клотільда, радо усміхаючись, попрямувала їм назустріч, простягаючи Адамові руку. Однак рука її повисла в повітрі.

Увагу Адама привернув фарфоровий китайський ідол з розкосими очима, що стояв на мармуровому каміні й хитав головою. Адам узяв у руки ляльку. Вона хруснула, і на підлогу посипались уламки.

— Адаме, сядь, — суворо наказав професор, узявши його за плече і садовлячи в крісло. — Сиди. Не рухайся. Бачиш, що ти наробив.