–  О, Колiсник мае думки погануватi, - хтось обiзвавсь з громади.

–  Да, он не без лукавства, - одказав Лошаков.
– Но такие люди необходимы для земства.

Всi промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другi речi, черкнулася других, iнших, не земських дiл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хатi i заговорював то з тим, то з другим iз дворян.

А Колiсник? Колiсник, котячи у штучнiй таратайцi на своєму семисотному жеребцi, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вiвса тобi - самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову i ободом вигинаючи переднi ноги, як муха, мчав Колiсника городом.

–  Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи!
– одно прицмокував Колiсник.

I справдi, йому не мало було у той день бiганини. Вiд Лошакова вiн побiг до свого предсiдателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потiм здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обiд, варт би i земству почтити такого чоловiка. Предсiдатель тiльки пiдлакував. Треба б, треба б. Тiльки на чий же щот? На щот земства якось не теє.

–  Чого там на щот земства? Йому i без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собi земельки - так хуторок! I хотiлося б менi ту земельку збризнути. От би пiд видом земського обiду - я б уже не пошкодував сотнею-другою.

–  Так чого ж?
– спитався Предсiдатель.
– Готовтесь.

–  То ви согласнi? Я i Лошакова запрохував. Попросiть iще й ви вiд себе. Кажiть тiльки, що це вiд земства честь.

–  Гаразд, гаразд! Да ви просто генiальна голова, - скрикнув Предсiдатель.

–  Була колись, - одказав Колiсник.
– А тепер, що дедалi, все дурнiша робиться.

Вiд предсiдателя знову махнув Колiсник до членiв. Там уже просто сказав, що Предсiдатель велiв йому зготовити обiд для Лошакова i запрохував на той обiд.

Вiд них поїхав до лавок справитися з цiнами, зробити деякi закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цiлу волову хуру забрали усякого краму.

–  Навiщо?

–  Дворянство дає обiд Лошакову. На обiд усе.

–  А коли той обiд?

–  У суботу.

А Колiсниковi того тiльки й треба. Вiн тiльки вийшов вiд Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обiд готувати. "Тепер четвер ще, - думав Колiсник, - п'ятниця… у суботу обiд дворянський. Ну, а в недiлю i наш… Поспiль один за другим. Гаразд. Iде".

I Колiсник теж немалу хуру наробив заказiв. Звiдтiм вiн поїхав по вина, брав щонайдорожчi, шонайстарiшi i горiлки усякої як двойної i аглицької, адмiральської, желiзнодорожної, у пляшках i ведмедях, у кухликах i графинах, рому, коньяку… "Затоплю бiсових синiв, - думав вiн, вичитуючи чималий список усякого трунку.
– Це на те й вийде: карай свого ворога хлiбом-сiллю". I вiн почув, якась завина ухопила його за серце вiд тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що вiн тратить оце. "Подумай тiльки - триста карбованцiв, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бiсiв пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося - чимсь треба розв'язувати".

I вiн мерщiй повернув коня вiд лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бiгати. До хлiбника, до рiзникiв, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усi панськi витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колiсник по городу, а смуток все дедалi обгортав та обгортав його.

–  Де ее так довго забарився, папаша?
– стрiла його Христя на порозi, так пишно розряджена у новий одяг: бiлi рукава сорочки, хороше вицяцькуванi квiтками, червоно-гаряча спiдниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй, спускаючись з шиї, густо послалися золотi дукачi i рiзних кольорiв намисто. Заквiтчана квiтками пополам з хрещатим барвiнком, бiлолиця, рум'яна, вона так привiтно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося б, уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?

Уздрiвши її, вiн аж струснувся. Де й дiвся його недавнiй смуток, ув очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.

–  Та, та, та… он як моя доня нарядилася, - засмiявся вiн швидко та весело.
– А я, як дурний, бiгаю по всiх усюдах та морю мою донечку голодом.
– I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.

–  Де був? Кажи, де був? До других бiгав? Кращих шукав?
– в'ючись хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою квiточкою, допитувалася вона його.

–  Грошi розтринькував, дурний! Не знав їх де дiвати, то по городу трохи не стрiчному i поперечному роздавав.

–  Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та пiсень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.

–  А справдi?
– подумав вiн.
– Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.

–  Який бенкет?

Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав: