–  Дай, боже, щоб жадання з'єднати земство з дворянством на славу свого краю, на дивовижу руської землi не зосталося одним жаданням, а щоб воно справдилось в найскорший час, повiдало мировi мудрi дiла мудрих мужей. Ура-а!

–  Урра-а-а-а!
– загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув з чарки i ждав, поти кругом утихне. Дiждавшись, вiн Знову почав.

–  Ваше превосходительство!
– гукнув з другого краю Колiсник.
– Хiба в нас шампанського не стане? Хiба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачнiш примочити? Великi слова - святi слова, а ви тiльки хлиснули за їх. За такi речi по вiдровi, а не пс чарцi. Ура!

–  Правда! правда!
– загукали кругом.
– Ура-а-а!

Чарки несамовито перекинулись у роти. Усi випили. Випив i Лошаков. Пiднесли другi чарки. На сей раз пiдвiвся предсiдатель управи i, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось пiднявся. Зисву випили. Ще i ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно i в горлах. Полилися вiтання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далi i чергу погубили. В однiм кiнцi пили за одно, а в другiм кричали пити за друге. Хтось чарку впустив i розбив, там тарiлку звалили з столу, i вона з грюком полетiла додолу. Гомiн, регiт стоїть у хатi, наче у жидiвськiй школi.

–  Вибачайте, панове!
– гукнув Колiсник, низько вклоняючись i даючи ознаку, що обiд скiнчився.
– Може, що не так було, як слiд. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибi вам!

Стульцi загурчали. Всi пiднялися i кинулися дякувати Колiсника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, i вони дякували поцiлунками, третi тiльки хиталися, трiпаючи за руку.

–  Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.

Друга хата, простора, як i столова, з м'якою мебеллю, привiтно усмiхнулася до гостей, коли туди розчинили дверi. Туди перейшли усi i кинулись на папiроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столi. Усi усiлися i задимiли. Через хвилину вiд диму вiкон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомiн, регiт, а з столової доносилося гарчання столiв, брязкiт посуди, що убирали лакеї.

–  Може, хто пулечку зiб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є?
– спитався Колiсник.

Багато зразу схопилося i закричали:

–  У єралаш! преферанс! вiнт! бакара!
– Столи знову загули, i гостi, розбившись на невеличкi купки, розсiлися рiзатись у карти. Лошаков зiбрався додому.

–  Ваше превосходительство! А може б, i ви у карточки?
– спитав Колiсник.

–  Вы же знаете, что я враг картам. Я чувствую усталость, - сказав Лошаков, прощаючись, i пiшов.

Колiсник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорi вiн зостановив Лошакова.

–  Ваше превосходительство!
– обiзвав вiн знову його.
– А може б, ви трохи спочили? Та тодi вже i вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав - i муха там не замутить спокою.

Лошаков постояв, подумав.

–  Нет, - одказав вiн.

–  Ну, хоч подивiться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у грiх не впадете. Тiльки подивиться.

I трохи пiдпившого Лошакова вiн узяв пiд руку i повiв коридором. Аж на самому кiнцi, геть у глухому кутку вiн ткнув ногою у дверi й увiв Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вiкна її виходили якраз у садок, i широколистi кленки та пишнi липи заглядали трохи не в розчиненi шибки. Тихий вiтерок ходив по хатi, прохолода зеленою тiнню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колiсник пiдвiв Лошакова i Зразу одкрив полог. Звiдти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя i мала була проскочити.

–  Стой!
– гукнув Лошаков, запопавши її у свої обiйми.. Колiсник закрив полог i на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою дверi.

Сонце було на взаходi. Його яснi стяги, розiславшись по землi, обливали її рожевим сяйвом. У хатi не сидiлося. Тягло у садок, на свiжу прохолоду. Колiсниковi гостi все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тiльки Проценко та Рубець. З ними, як з давнiми своїми знайомими, сидiв Колiсник i кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колiсник пунш, а сам хазяїн тяг сiрка за хвiст. Проценко був, як стiна, бiлий i божевiльне розводив по боках очима. Вiн то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з бiлими, махав рукою та хитав головою. Колiсник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квiтки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Вiн пив i за здоров'я гостей, i за здоров'я жiнок їх i малої дiтвори. Здається, не було кiнця-краю тим здравицям, не було кiнця-краю випиванню.

–  Ох-хо-хо, - якось натрапивши хвилину, коли умовк Колiсник, зiтхнув Проценко.
– Ось незабаром i собранiе.

–  Начхати на його!
– крикнув Колiсник.
– Хочете, я вам звiрка покажу?

–  Якого звiрка?

–  Самого як е заморського. Ходiмо.

I вiн, забравши пiд руки Проценка i Рубця, потяг їх за собою.

Не сама ж я йду,

А ведуть мене…

Приспiвуючи, iшов Колiсник коридором. Ось вiн пхнув однi дверi, котрi З грюком розчинилися до п'ятки, далi другi i одним махом упхнув Проценка i Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крiзь густу листву золотими вiхтями, розстелилося на стiнах, по долiвцi. Ясна довга стяга трiпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був вiдкинутий. Постiль зiм'ята, а на постелi в одних сорочках лежали Лошаков i Христя. Вiн гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.

–  Что вам? Чего вы?
– гукнув Лошаков, дивлячись, що увiйшовшi, мов укопанi, стояли у порога.

Вiд Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Дверi зачиненi, i хтось їх придержував. Проценко постукав.

–  А що, бачили? Вiдчиняти дверi?
– сказав Колiсник. Очi його стрiлися З гострим поглядом Лошакова.

–  Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хорошi знайомi, земляки, не бiйтеся нiчого, - додавав вiн, указуючи на Проценка i Рубця, котрi, мов зайцi, метнулися чимдуж у розчиненi дверi.
– Вибачте, бога ради!
– уклонившись, сказав вiн, виходячи i зачиняючи за собою дверi.