–  Хто там?

–  Пустiть, ради самого бога, переночувати. Буботiння i гомiн чутно затихли. Жiночий голос чується i товстий чоловiчий. Аж ось засув стукнув, дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.

–  А што тебе?

–  Чи не можна у вас переночувати?
– спитала Христя.

–  Эй, Маринка, женщина просится переночевать!

–  Хай iде далi. Нам i самим тiсно!
– одзивається з хати.

–  Марино! Невже й ти мене випхнеш?
– пiзнавши по голосу Марину. замолила Христя.

–  Хто там, що й мене знав?
– здивувалась Марина.

–  Се я - Христя.

–  Христя? Чого ж се ти? куди се?

Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.

Марина сидiла коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало - кололась голкою.

–  Маринко! Заколешь! Во черт!
– гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.

–  Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!

–  Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь!
– умовляв москаль.

Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тiльки плюнула йому услiд.

Христя не дослухалася i не додивлялася до їх iгор-забавок: вона раднiша бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу, котре обiймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримiтно уходило у неї, переливалося З боку на бiк, переходило з однiї частi тiла у другу. То рука нагрiлась, ноги - як лiд; се i ноги почали зiгрiватись; голова спершу болiла - i голова перестала; у душi тихая радiсть, на серцi теплий спокiй… Сон стиха крадеться, плутає думки, вiдбирає помку, сповиває спочинком тiло… Христя i незчулася, коли заснула.

Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.

–  Ти й ще досi не лягала, Марино?
– спитала подруги.

–  Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.

–  То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.

–  Швидко повинно б свiтати.

–  Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.

–  Куди?

–  Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.

–  По такому холоду? Вибрала путь!

–  А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?

–  А в Мар'янiвцi де?

–  А своя хата.

–  Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.

–  Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.

–  Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?

–  А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.

–  Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.

–  Ти шуткуєш, Марино?
– виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.

–  Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?

Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.

–  Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся!
– сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.

–  Коли мов передали - Здiр прийме.

–  Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.

–  Що ж менi робити на свiтi?
– безнадiйно спитала вона.

–  Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.

I Марина, i Христя - обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає - може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.

–  Так нiчого, кажеш?
– позеленiвши, спитала Христя.

–  Нiчого… Отак, як бач!

I знову обидвi задумалися… Сiрий ранок пробивався крiзь намерзлi шибки у хату, свiтло почало тусквiти… Христя пiдвелася i почала одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або у неї рiч одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.

–  Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.

–  Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.

Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до мiсця, або хто її прибив. Уже зовсiм розсвiло, свiт бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiчає, що воно вже не свiтить їй, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло, погасила i побралася на пiч спати, мов уночi не доспала.