–  А я чув серед ночi - собаки валували i хтось десь у вiкно стукав.

–  Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю?
– повернувся жид до жидiвки.

–  Нi, не цула, - одказала та.

Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову.

–  Чоловiк, так i є, - сказав вiн.

–  Що ж тепер, Лейбо, будеш робити?
– спитався трохи згодом,

–  Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху!

–  Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до своєї.

–  Остапе!
– гукнув вiн через тин до другого сусiди.
– Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?

–  Ну?

–  Он лежить!
– ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.

–  А що там?
– чується здаля третiй голос.

–  Та хтось коло жида змерз!

I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?

Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!

Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.

–  Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке?
– гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.

–  Пропустiть, пропустiть!
– гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.

–  Злякавсь, дядьку!
– гукнув хтось.

–  Чого злякавсь! Не первина!
– одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.

Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись.

–  Отака ловись! Що то, нiс одмерз?

–  Одмерз! Його й зовсiм не було.

–  Як, без носа?

–  Атож.

–  Хто ж воно: чоловiк, жiнка?

–  Впадає бути жiнцi.

Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.

–  А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?

–  Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад.

–  А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка!
– сказав вiн, глянувши, i плюнув.

–  Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi.

–  Нi, так не приходиться, - повернувсь писар.
– А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.

–  А справдi, мабуть, так.

–  Так, так, - загукав жид.
– А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати?

–  Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла?

–  Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну?
– гукав жид.

–  А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, нiч у йому пересидiти, та не видержала!
– хтось жартував до жида.

Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.

–  Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо!
– сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".

–  Христя!
– скрикнув Кирило.
– Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.

–  Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала?
– заголосили люди.

–  Вона ж.

–  Та ж була з носом, а ця без носа.

–  Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки.

–  Довiялася!

–  Отак усiм тим повiям буде!

I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.

Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.

–  Здоров, Кириле!
– обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.

–  Здоров.

–  А що се тут сидиш?

–  Сторожу он мерзлу…

–  Кого?

–  Христю знав?

–  Яку?

–  А що в Колiсника жила.

–  Аякже!
– скрикнув чоловiк.
– Добра душа була.

–  Ото ж вона!