Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго не обiдали, все дожидали - ось-ось над'їде… I пообiдали - Пилипа не було. Уже стало й вечорiти - немає. Невеселi думки турбували Прiсьчину голову.

–  Що це батька немає? Не дай, господи, в полi застука таке… - вимовила Христя.

Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце… Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна, заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи похолонуло.

Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив її всю.

–  Свiти хоч свiтло!
– сумно промовила Прiська.

Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо - важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд неї гойдалася на помокрiлiй стiнi.

–  Мамо!
– скрикнула Христя.

Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.

–  Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б?
– спитала Христя.

–  Як хочеш, - одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi висить одежа - свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тiї тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгає по її виду, одежi - їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурi, що так страшенно гуде та виє кругом хати… I здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся i голос людський.

–  А буря яка, господи!
– промовила Христя.

–  Цить!
– крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадiсть.

–  Гей!.. Чи чуєте?..
– доноситься голос знадвору.

Прiська стрибнула з полу та - в сiни.

–  Ти, Пилипе?
– питає, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом.

–  Що це у вас стоїть на дорозi?
– допитується голос.

–  Хто там такий?
– обiзвалася й Христя,

–  Се я.

–  Хто - я?

–  Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату… Оце б'є яке! Оце Закуйовдило!

За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до самої стелi.

–  Здоровi!
– привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, своє довге суворе лице, насупленi брови,здоровезнi намерзлi вуса.

–  Здоровi!
– одказала Прiська.

–  З сим днем, що сьогоднi!

–  Спасибi.

–  Пилип дома?

–  Немає.

–  Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?

–  Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досi немає, - зiтхнувши, одказує Прiська.

–  На чорта й краще!
– одно своє Гркцько.

–  Що ж там таке?

–  Що? подушне!
– грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу.

–  Не знаю, - каже, помовчавши, Прiська.
– Коли вернеться - скажу… Узяв трохи хлiба продати, якщо продав…

–  Та я цю пiсню не вiд одного чую!
– перебив Грицько.
– Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь… х-хе!

–  Чого ж ее так припало?
– пита Прiська.

–  Гаспид їх знає! От нещастя!
– чухаюч тяжко.
– Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по їх ходи та збирай…

Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його - як раз плюнути; а коли розсердився - як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.

–  А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт!
– сердився Грицько.
– Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би грошi давали.

–  Що ж, як немає грошей, - йому тихо Прiська.
– Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде.

–  Брехня!
– обiрвав Грицько.
– То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по їх разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!..

А нема того, - слiдує з тебе - i вiддай, коли слiдує. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам.

–  Було б що вiддавати, - усмiхаючись, каже Прiська, - а не то що в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти?