Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його - краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто - попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.

На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.

–  Тобi чого?
– пита старшина.

–  За грошима, - кланяючись, одказує Прiська.

–  Якi тобi грошi? Прiська розказала.

–  Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька - пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?

–  А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти - чи й дiйду я?
– криючись iз своїми думками, одказує Прiська.

–  Може, й прийде, Дожидай.

Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: "А що - узяв?" 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: "Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже".
– "Суньсь, сунься до посередника, - кричить Прищенко.
– I посередник тiї заспiває!.." - I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: "Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн - сиди!.. Де се воно видано - тиждень чоловiка у чорнiй держати?.." - "Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!" - донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її…

"Всюди своє лихо, - думалося Прiсьцi, - та чужим людям воно за смiшки".

–  А он Грицько малу вервечку за собою веде!
– хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним - душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.

–  I то все на прохолоду, - угадував другий.

–  Авжеж!
– додав третiй…

Дехто зареготався.

Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:

–  Тут старшина?

–  Тута.

Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.

–  Ви чому не платите подушного?
– гукнув той.

–  Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!

–  А на пропiй є?
– крикнув старшина.

–  З шинку i не вилазять, - пiддав тихо Грицько.

–  У чорну їх!
– рiшив старшина.

Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. "Ну, за що, про що?
– стукало їй у голову.
– Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?" їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!

За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:

–  А ти нащо з теї два карбованцi задержав?

–  З кого?
– мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

–  Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, - хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.

–  Це з неї?
– спитався Грицько.

–  З неї.

Грицько усмiхнувся.

–  Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.

–  Так он у його, молодице, твої грошi, - сказав старшина i пiшов у волость.

Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.

–  Коли ж ти, Грицьку, вiддаси?
– тихо спитала вона.

–  Тьфу! Як собака та!
– огризнувся Грицько.
– Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.

–  Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?

–  Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.

–  А менi ж хто вiддасть?

–  Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.

–  Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.

–  Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.

–  Коли ж приходити?

–  Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:

–  Як пiсля свят? Менi до свят треба.

–  Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму?
– скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.

–  В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть!
– чулося помiж народом.
– Он, мого полтиника заїв…