–  Одкривайте!

Рубець розгорнув на столi карти.

–  Без одной!
– скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.

–  Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, - мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком.
– Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.

Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу - рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.

–  Се чорти його батька зна!
– гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей.
– Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.

Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.

–  Чому се ви, тiтко, не збираєтеся?
– не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.

–  Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь?
– гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся.
– Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то - роби!.. Се - мученька тяжка! се - каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було!
– сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!

Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, - Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, - як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.

–  Що ж там таке?
– тихо спиталася вона в Мар'ї.

–  Що таке?
– гукнула Мар'я.
– Ота бiла киця - прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!

–  То коли вам так треба - хiба я не справлюся за вас?
– мовила боязко Христя.

Мар'я зразу затихла. "А справдi, - думалося їй.
– Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?" Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.

–  Христе, голубко!
– замовила вона ласкаво.
– То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш.
– Вставши, вона знову взялася за платок.

–  То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, - питається Христя.

–  Як хоч, - одказала Мар'я.

"А що, як розприндиться наша киця?" - зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. "То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде - те й буде, а вона пiде!"

На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.

–  То йди собi, Мар'є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, - сказала i зачинила.за собою дверi.

Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серцi й на душi!.. "Ся Христя добра людина, - думала вона, - товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику".

–  Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, - обiцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.

–  Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде?
– каже Христя.

–  Ох, жде!
– зiтхнула Мар'я.
– Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся?
– i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.

Христя зосталася сама. "Чудна ся Мар'я!
– думалося їй.
– Куди се вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде… Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми - воду носити, жидiвськi смiтники ворушити?.." Христi не раз доводилося бачити жидiвських наймичок - обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони - неначе їм i горя нiякого немає - гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… "Невже i Мар'я дiйде до того?.." Христя аж струснулася… "Не доведи, господи!" Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тодi тiльки згадала…

–  I вам не шкода було кидати свого добра?
– спитала Христя.

–  Анi капельки, - одказала Мар'я спокiйно.
– Хiба воно моє?
– додала ще спокiйнiше.

"Чудна твоя, господи, воля!" - подумала Христя i прийнялася в печi розтоплювати.

Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова - не солома, - хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три!
– ознака, що ще не переграли у карти.

–  Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, - сказала їй Пистина Iванiвна.