–  А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати?
– спитався Довбня.

–  Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi є один знайомий музика. Я до нього одiшлю. Хай покаже Бернардовi чи кому там… I вашу п'єсу надрукують, безпремiнно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке дiло… Зяграйте ще що. Козачка чи те мiсце, де молода прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ! Ви нiкому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут - хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, - цвiрiнькав Проценко.

Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.

–  Ви смiєтесь?
– скрикнув Проценко.
– Ви знаєте Пушкiна?.. Знаєте, кому вiн читав свої народнi пiснi? Своїй няньцi - Радiоновнi! I коли та чого не розбирала, вiн перероблював свої безсмертнi твори…

–  То ж слово, а це голос, - перебив Довбня.

–  Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, - почав доводити Проценко.
– Прочитайте його народовi - i вiн буде плакати! А скажiть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж - музикальний Шевченко.

–  Далеко куцому до зайця!
– увернув Довбня, та Проценко не слухав.

–  Як той, так i ви, - гукав вiн на всю хату, - за основу взяли народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє - повиннi i голос розумiти. О-о! Народ - великий естетик!..
– придавив вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: - Кликнути, чи що?

Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що вона на його гру скаже.

Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в хату; та вона сама, певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.

Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.

–  А нуте ви, великi естетики, - глузуючи, сказав вiн, - слухайте обома ухами.

I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi, здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв, похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…

Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися й зареготалися.

–  Ну, що?
– догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.

–  Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали - то краща, - промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.

–  Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко?
– спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.

–  Христе! Мар'є!
– почувся в кухнi вигук.

–  Панi… - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.

–  Позабираються до панича в хату! Чого?
– гримала Пистина Iванiвна.

–  Оце зададуть капотi нашим критикам!
– зло усмiхаючись, мовив Довбня.

Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.

–  Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада!
– через який час мовив Проценко.

Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:

–  Яка?

–  От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю?
– засипав Проценко.

–  З попадею?
– розтягуючи, спитав Довбня.
– А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:

–  Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.

–  А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв?
– понуро бубонiв Довбня.

Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає - в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива…

–  Невже ви людей мiряєте по їх достатку?
– спитав вiн, пiдвiвши голову.

–  А то ж по чому?
– одказав спокiйно Довбня.
– Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?

"Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.

–  Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня.
– Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.