–  Значить, тобi добре! За селом байдуже?

–  Всього буває. Часом - з квасом, порою - з водою… А у вас же на селi як?
– I Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.

–  Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця - не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.

–  А Ївга?
– спитала Христя.

–  Ївга замiж збирається.

–  За кого? Карпо умiхнувся:

–  Та вже ж не за кого - за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.

–  Нуте, а Супруненко удовольнився?

–  Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано - як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.

–  Як саме?

–  Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, - пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру - не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, - либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

–  Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, - одказала гордо Христя.

Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi - Досада так i впнеться в серце. "Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…"

Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце - i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз - здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися - чи немає на дворi, - i на дворi не було.

Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила.

–  А що, справилася?
– питає Карпо.

–  Уже.

–  То й поїдьмо.

–  Зараз хазяйка з базару вернуться.

Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.

–  Забарила я вас?
– спитала.

–  Нi, я сам тiльки що в хату, - одказує Карпо.

–  Ну, й гаразд. А я думала - забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, - повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.

–  Нащо?

–  Не твоє дiло. Бери!
– суворо сказала Загнибiдиха.

Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.

–  А це вам на дорогу, - вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.

–  О господи!
– аж скрикнув той.
– Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.

–  Чому не одягаєшся теплiше?
– повернулася знову до Христi.
– Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.

–  Прощайте ж. Спасибi вам!
– дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…

–  Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, - усмiхнувшись, каже Карповi, - не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.

–  Як же се можна!
– одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.

–  Христе, - кликнула Загнибiдиха.
– Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.

Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:

–  Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же?
– утретє допитується Загнибiдиха.

–  Чую, чую. Спасибi вам!
– дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.

–  Я й сама зачиню… їдьте з богом!

Карпо смикнув вожжину - i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.

V

Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… "Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!.."

Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн - i от-от признає її… "Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!"