Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.

–  А знаєш, де Шестірний?
– спитав Петро Жука.

–  А де?

–  Правовідом…

–  О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо - як він високо піде вгору, - сказав на прощання

Жук.

Товариство повернуло на Київ, а рибалки - до човнів.

Часто після того Петро із товариством, і сам ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук іноді скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний'же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово чоловіка, котрий не тільки бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.

Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше та глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому талантові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повитати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між "халамидниками" - тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, - поїхав у місто П…

Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата, - німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…

"Хіба се воно? хіба так можна жити?" Він знемігся, упав на постелю… Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце… "Що я зробив кому? в чім провинився?" - шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що й кому.

З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчиняла їх, і не одну тілько половину, а разом обидві.

Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі… ' Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темнозеленим, гаптованим золотом, коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам - невеличкого і І росту; рум'яний на виду; очі-жовто-зелені; зуби білі, тонкі та довгі, мов голочки. "Петро скочив з постелі.

А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться!
– усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.

Петро уп'ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?.. Перед ним стояв Шестірний!

–  Ми с вами еще с детства знакоми… Дайте сту-льев!
– крикнув він, повертаючись назад.

Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.

–  Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?.. Жук, что-ли… - вів далі річ Шестірний: - выі еще с тех лет отличались… исключительним образом мислей. Помните, желтую книгу, из которой ви черпали идею о лучшем устройстве общества й справедливейшем распределении благ?..

Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.

–  Садитесь… Чего ви стоите?
– солодко вимовив Шестірний.- Садитесь… расскажите нам все, что вьі знаєте по зтому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться.- Очі у Шестірного горіли, зуби виблискували.

Петро мовчав - і все дивився на Шестірного. Оже погляд його тепер не світив дивуванням, а якийсь огонь займався у йому: краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?

–  Чего же ви молчите? Садитесь, пожалуйста, н оассказивайте.

Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать-і мовчки ліг. Зуби Шестірного потемніли, покрилися губами.

–  Ви забиваєте долг приличия, - здвигаючи брови, мовив офіцер.

–  Пусть уж ми с вами были товарищи, - мовив Шестірний, - й теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот вх… - і він указав на офіцера.

Той вискалив чорні зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.

–  Пусть так!
– знову почав Шестірний, і очі його загорілися хижим огнем.- Вьі, как видно, долгой прак-тикой вьіработали для своего корпуса два возможних положення: стоячеє й лежачеє… Пусть так!.. Расска-зивайте же нам, хотя лежа, что ви знаєте?

Петро шпарко повернувся на бік. Грізний його погляд упав на офіцера.

–  Ви взяли мої бумаги?
– скрикнув він.- Покажіть їх прокуророві, - хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було в гімназії!
– І знову Петро ліг на спину. Шестірний цмокнув, скривився.

–  Хорошо! Ви отказываетесь от чистосердечного сознания? Ви отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?

–  Я нічого не скажу!
– крикнув Петро.- Мені ні в кого й нічого прохати.

–  Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, - промовив Шестірний до офіцера.

Обидва знялися, порипіли чобітьми - і вийшли. Москалі забрали стільці і - знову зачинилися перед Петровими очима двері.

Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили 'Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова й очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками - і, мов навісний, забігав по. хаті… Одіймаючи руки від голови і стуляючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю і заскреготав зубами… "О, чом я, чом я не вп'явся йому у ті зелені очі?!"-сичав його голос по хаті. Петро знову ухопився руками за голову, знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, - нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, - ганяє своїми тонкими ніжками по дерев'яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, - гризь! Не видержав тонкий зубок - перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік, - знову ганяє по мишоловці…