Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та куриво - чорною пилюкою укрили всі широкі дороги…

Добиралося до полудня. Кальною вулицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка - і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.

–  Ради господа бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його-поганяй, Іване!-молила вона своїм журливим голосом.-Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку - та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!

–  Та воно ви, пані, цілу дорогу - все швидше та швидше!-одказав машталір:-то он до того ліска, то он до того села, то до тієї хати… Воно-то нам сидіти добро, а коні, гляньте, - аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.

–  Я ж прошу тебе, Іване, - молила жінка. Іван не сказав нічого; шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками - і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, посилане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, - на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі й очах лежала чорна туга. Трусячись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла - побігла до брами.

–  Чи можна бачити смотрителя?
– спитала вона часового.

Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, - швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару - і знову зачинилася.

–  Ви чого?
– спитав її неласкаве худий, шолудивий смотритель.

–  Побачитись з сином.

–  Опізнилися, матушка!

У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрнте-леві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!

–  Опізнилися, кажу!
– знову мовив смотритель і одвернувся.

–  Боже ж мій! Коли ж мені прийти?

–  Прийом до обіду тілько буває.

–  Я ж здалека приїхала… За сотню верст забилася… Змилосердіться надо мною, - кланяючись, прохала стара.

Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.

–  З ким ви хочете бачитись?-спитав, помовчавши.

–  З сином… з Петром Телепнем.

–  З Телепнем?
– спитав смотритель таким голосом, що аж у серці старої похололо.

–  Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.

–  З ним не можна!

–  Зовсім не можна?
– ледве вимовила стара.

–  Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочетаі розрішеніє, то до обіду можна.

–  У кого ж те розрішеніє брати?

–  У полковника…- І смотритель сказав прозвище.

–  Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я пря" їзжа людина… У мене немає нікого знайомого, хто б указав.

–  Язик, матушка, до Києва доводить! Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла - і, хитаючись, пішла назад.

–  Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… - ридаючи, казала вона своєму непривітному машталірові.

–  Я так і знав!
– гукнув той.- Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись…

–  Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…

–  Сідайте хоч скоріш!
– змилосердився Іван. Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней, і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…

РЧи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, при-мчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з'ївши крихти хліба, з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?

Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора. навернули чорні думки, - мов гарячою сіркою пекли його серце, - залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовхло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Летро?
– Нічого не думав - і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.