Шрифт:
– Візьміть її.
Рене вимовив це так, немов розлучався з коханою.
– Хоча б на ніч. У вас вона буде в більшій безпеці. І потім… Я не хочу сьогодні бачити сни.
– Улещений вашою довірою, юначе, – барон не втримався і дозволив собі на йоту більше в'їдливості, ніж варто було. – Але я б порадив вам просто зняти медальйон і покласти поруч, на табурет.
– Візьміть, прошу вас!
«Зрештою, не такий уже й кошмар мені снився, – зітхнув фон Шмуц. – Хіба що наприкінці. З певної точки зору, це навіть цікаво…»
На жаль, аргументи не відзначалися переконливістю.
– Гаразд, я візьму. Вранці поверну.
– Храни вас Повзуча Благодать!
– Вам шкідливо нервуватися, юначе. Лягайте-но краще спати. У всіх нас видався тяжкий день. Хвала Вічному Мандрівцеві, він скінчився, і не так погано, як міг би. Добраніч.
Забравши свічку, барон залишив Чорного Аспіда наодинці зі здоровим сном.
SPATIUM XXТаємниця, що впала з балкона або Спогади Ефраїма Клофелінга
Колись, давно-давно, Ефраїму Клофелінгу виповнилося тринадцять років.
Зараз у це важко повірити. Але клаповухий, незугарний, худий попри всі зусилля мами, бабусі й доброї куховарки Тільди, підліток, улюблений син духівника Бруно, теж не йняв би віри теревеням про старезного гросмейстера-некроманта. Фантазії язикатих брехунів-трубадурів – ось як іноді виглядає життя людське, якщо дивитися не ззовні, а зсередини, як в'язень з темниці чи пташеня з яйця. Між двома іпостасями – сором'язливим юнаком і товариським старцем – пролягла прірва; але саме в тринадцятий день народження виникла перша тріщина, перший розлам майбутньої безодні.
Втім, зрідка, дивлячись у вікно на озеро Тітікурамба й бачачи за озером лиховісні вежі Чуриха, Ефраїм мріяв, як одного разу, могутній і переможний, у всеозброєнні магії, він завоює гніздо жахливих некротів і зробить його справжньою колискою Високої Науки, що творить чудеса в ім'я життя на землі.
У долі є почуття гумору.
Збігаючи сходами Цитаделі, стрибаючи через сходинку й насилу втримуючись від жагучого бажання з'їхати вниз по поруччі, – що, звичайно, негідно дорослої людини! – Ефраїм міркував про таємницю. Про таємницю глибин душі, відповідальну й, поза сумнівами, виняткову. Мабуть, у кожного в такому важливому віці є таємниця. Він здогадувався про це, але це його нітрохи не засмучувало. Далеко не кожен володіє секретами сильних цього світу, зовсім не кожного привітає милостивим потиличником його високість, п'ятий герцог д'Естрем'єр, – і вже точно не кожному лагідно посміхається Хендрик Високосний, чий злет породив пліток більше, ніж подвиги Нихона Сивочола.
Таємниця ховалася за частоколом пліток, лукаво підморгуючи дурням у щілину.
Крім таємниці, Ефраїма дуже турбували примхи Янці, онуки куховарки Тільди. Доведись йому порівнювати володіння таємницею з Янциною симпатією, обираючи, і майбутній гросмейстер завагався б, чому віддати перевагу. Розповісти таємницю куховарчиній онуці означало здобути прихильність серденяточка, як кликав дівчину тато Бруно, посміюючись із синового захоплення. Тато розумівся насерденяточках; знання чарівного предмета в родині Клофелінгів було спадкоємним, як духовидіння. У тринадцять років такий скарб, як Янця, був дуже привабливим. Але догодити предметові захоплення можна й простішим способом – наприклад, подарувавши ланцюжок із золотим гомолюпусом. А таємниця, один раз виказана, миттю втрачає цінність, як скромна дівка – цнотливість.
Син Бруно був розважливий не по літах.
Захоплений міркуваннями, розігнавшись над міру, він налетів у дверях, що вели у двір замку, на причепуреного, мов павич, коротуна – цей дворянин прискакав учора на світанку на особисте запрошення герцога. Незважаючи на малий зріст, гість міцно стояв на ногах. Юному чарівникові здалося, що він врізався в стіну фортеці. До того ж, Ефраїм розбив нижню губу об тверде, глянцево блискуче чоло гостя. Губа напухла, загрожуючи незабаром стати пухким оладком.
– Перепрошую, пане, – насилу вимовив Ефраїм.
– Перепрошую, ваша світлосте, – суворо виправив коротун, але на самому дні його льодистих, блякло-блакитних оченят ховалася незла усмішка.
– Перепрошую, ваша світлосте, – слухняно погодився Ефраїм.
Він згадав ім'я і титул дворянина: тато говорив з Карлом Беркадором, радником його високості, про приїзд Огюста, барона фон Шмуца, чоловіка суворого, із принципами, але відданого й педантичного. Ще тато казав, що для герцога дуже правильно заручитися сприянням барона у нинішній делікатній справі. Про саму справу Ефраїм нічого не дізнався, бо був вигнаний з батьківських покоїв. Теж мені, змовники! Нас хоч вогнем катуй, хоч допитними чарами, ми нікому ні слова, ні словечечка…
– Скажи жінкам, нехай намастять тобі губу конопляною олією, – додав барон, чоловік суворий і з принципами, перш ніж звільнити дорогу.
Кивнувши й відразу забувши про жінок з їхньою олією, Ефраїм стрілою вилетів у двір.
Сонце, лагідне сонце початку осені, набирало в пригорщу золотої води та бризкало на замок. Сонце по-материнськи любило Орден Зорі, пестячи його осередок усіма доступними способами. Здавалося, ще трохи, й замок вигне спинку, замуркотить, немов кошеня. Цитадель не була фортецею в буквальному значенні цього слова: навряд чи б тут вдалося витримати правильну облогу або штурм. Губерт Раптовий наказав звести подарунок, іграшку, скриньку, де можна з задоволенням проводити дозвілля в приємному товаристві або займатися науковими дослідженнями – але при цьому зовнішній вигляд замку повинен ясно свідчити про лицарство, шляхетність та високі ідеали. Дивні, розпливчасті вказівки доводили будівельників до божевілля, але заперечувати або сваритися з Раптовим ніхто не ризикнув. Побудували, як їм звеліли, і вийшло добре.