Шрифт:
На погляд Ефраїма, це було дещо краще за нудну неприступність родового замку д'Естрем'єрів.
Тринадцятилітній ювіляр закрутив головою, озираючись. За його спиною, у дверях, забитим у поріг цвяхом стирчав барон Огюст, так ніби забув, куди збирався йти. Далі, біля криниці, із запалом жестикулюючи, герцог Губерт про щось розмовляв з духівником Бруно та огрядною, негарною пані у вбранні сивіли, гаптованому зірками та лавровим листям. Пані звали Есфірь Кольраун, і була вона надзвичайно, до непристойності молода: ледь більше двадцяти років. Приїхала вона в кареті два дні тому. Це тато дав його високості пораду – звернутися до хуської сивіли. Незважаючи на молодість, казав тато, Фіра має винятковий талант ясновидіння, і ніхто краще за неї не складе гороскоп на дитину. Крім того, Фіра вміє зберігати таємниці. «У нашій ситуації…» – сказав тоді тато, замовк, простяг довгу руку, вхопився за відстовбурчене вухо сина й витяг спадкоємця з-за штори.
Тож, окрім імені, Ефраїм нічого не довідався ні про сивілу, ні про нашу ситуацію. Точніше, це тато думав, що син нічого не довідався. А в сина була таємниця, і таємниця багато чого могла підказати.
Не тільки молоденькі сивіли вміють зберігати секрети.
Ми теж не в тім'я биті.
Нікого з лицарів Ордену на подвір'ї не було. Турнір, коли двоколірні бійці поспішали схестити списи во славу ідеалів і тим самим закласти черговий камінь у невидимий підмурівок світобудови, завершився наприкінці літа; наступний буде навесні. Щодо лицарів думка Зфраїма роздвоювалося й вагалася, як людина, що зустріла доппельгангера. Він був присутній при бесідах магістра Хендрика з татом і його високістю, він щиро вважав лицарів дурниками, нездатними гідно поцінувати витонченість чародійної думки, зате майстрами перетворювати будь-яке відкриття Високої Науки на посміховиьско. Але під час турнірів, коли вершники врізувалися один в одного, герольди вигукували імена переможців, славлячи по черзі Зорю Ранкову чи Вечірню, а ряди бійців у чорно-білих плащах виголошували заздоровниці Хендрику Високосному й Губерту Раптовому, й луна металася подвір'ям замку, а грудаста Янця із захватом і обожнюванням дивилася на струнких героїв, часто кліпаючи пухнастими віями…
У такі хвилини переконання піддавалися серйозному перегляду.
Знявши берет і почухавши потилицю – дурна звичка, якої мама марно намагалася позбавити улюбленця, – Ефраїм вирішив підійти до криниці, випробувавши ранковий настрій батька: прожене чи ні? Але доля розпорядилася інакше. Тупий удар тіла об бруківку двору вийшов тихим і зовсім не страшним. Секунду майбутній гросмейстер тупо дивився на зламане тіло магістра Хендрика, яке здригалося; потім він ступив крок назад, начебто збирався ще раз зіткнутися у дверях з бароном фон Шмуцем, розбивши губу, потім вибігти задом наперед сходами до спальні – і час піде назад, усе повернеться, і можна буде виправити, попередити, допомогти…
Ні.
Таємниця вмирала на бруківці, звалившись із балкона.
– Лікаря! Швидше!
– Магістр! З балкона…
І бринів у золотому повітрі осені крик Губерта Раптового:
– Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…
Маг-духівник уже біг від криниці до магістра, що розбився. Ніколи Ефраїм не бачив батька таким зосередженим, і ніколи більше не побачить.
CAPUT XXI«Я спитав чаклуна: чого в людства здавна на здоровий на глузд завелика ціна?»
Світ розтинали прямі лінії, ділячи все навколо, до обрію, на чорно-білі квадрати. Квадратами, як сомнамбули, повільно рухалися постаті двох кольорів, що викликали зубний біль; деякі з них здавалися баронові невиразно знайомими. Величезну гральну дошку здибили пагорби й переліски, будинки та замкові вежі; вдалині блищала смоляна гладінь озера.
Притулок божевільних героїв завбільшки як цілий світ.
Конрад роздвоївся: він одночасно перебував на дошці, охороняючи Чорного Короля – і спостерігав за подіями осторонь. До Короля наближалися дві білі постаті: Лицар і Звір. їхнє сяйво засліплювало.
– Добродію, вам шкідливо так сильно сяяти. Вигорите вщент і знесилитеся, – чемно звернувся барон до Білого Лицаря.
Лицар не відповів; лише мотнув головою і голосно зарипів заіржавілими латами.
– Вам тут не місце, добродію, – барон не залишав спроб умовити Лицаря. – Нам усім тут не місце. Пропоную розійтися по-доброму…
Лицар потягнув із піхов довгого меча. Він тягнув і тягнув, а меч не закінчувався й не закінчувався, витягнувшись, напевно, на цілу лігу. Разом з мечем витягалася й тоншала рука Лицаря: от-от перетвориться на павутинку та обірветься.
Збоку до Чорного Короля крався Білий Звір. Барон погрозився Звірові пальцем, маючи намір заступити дорогу, але тут із кущів вискочив Чорний Донжон з палаючою зубчастою верхівкою і з бойовим кличем упав на Звіра.
– Дрюк капловухий! – репетував Донжон, ляпаючи чавунними губами-віконницями на верхній бійниці; він підім'яв Звіра під себе й тепер скручував йому лапи. – Придушу ду…
– …рбаса! – на цьому вигуку Конрад прокинувся.
За стіною кипіла люта метушня, чулося гарчання і здавлена лайка. Іржавими латами зі сну голосно зарипіли двері. «Непорядок: у будиночку Германа завіси змастили, а тут забули», – відзначив барон, підхоплюючись із ложа та дістаючи з-під подушки кинджал. Вчорашня ніч повторювалася. Зараз до кімнати ввійде Ікер Тирулега зі спійманим снулем, Конрад, не розібравшись, зажене старого на стелю…
Замість Тирулеги у дверях мовчазним привидом виник Білий Лицар. Упавши з вікна, світло місяця облило постать гостя розплавленим воском, сріблом блиснуло на лезі кривого ножа, торкнулося обличчя…
– Що ти тут робиш, Германе? Ти хворий. Негайно повертайся в ліжко!
– Омфалос!
– Що ви собі дозволяєте, юначе?! Хочете, щоб гросмейстер Клофелінг із вас дрейгура зробив? Ану, швидко…
Велетенською лялькою-хитунцем Герман гойднувся вперед. Мовчки він спробував лівою рукою вхопити дядька за горло. Обличчя, що ніби опливало воском, опинилося зовсім поруч, ґудзики очей тьмяно блищали з безжалісною байдужістю. Заворожений цим видовищем, обер-квізитор ледве встиг ухилитися. Герман навскоси змахнув ножем, распоров рукав нічної сорочки барона й зачепив дядькову руку.