– Мерці! – сіпнувся Рене, мало не оглушивши вовчицю костуром.

– Дрейгури, – з виглядом знавця виправив барон. – Не бійтеся, вони мирні. Я сьогодні мав задоволення командувати двома: винятково працьовиті й законослухняні хлопці. Мабуть, хазяї Чуриха прислали з'ясувати, що за галас. Заходьте!

– Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо! – наполягали в коридорі.

– Ласкаво просимо!

На порозі виник худорлявий, кощавий дрейгур, як завше, в самій пов'язці на стегнах. Очі ходячого небіжчика неприємно блищали. Винувате в цьому було, скоріш за все, місячне сяйво.

За спиною парламентера манячіли тіні ще кількох.

– Переконливо просимо малих живих товаришів повернути важливий предмет… предмет… важливий. Предмет називається Пуп Землі. Омфалос. Так, Омфалос. Віддати. Просимо. Дуже переконливо. Настійливо, так. Украй.

– Хрін вам, а не амфалос! – гаркнув на непроханих гостей Кош. – Ану геть звідси!

– Малим неживим товаришам не потрібен хрін. Хрін є. Потрібен Омфалос. Просимо віддати. Настійливо…

Дрейгур ступив уперед, звільняючи прохід. Слідом за ним у кімнату почали заходити, штовхаючись, інші мерці.

– Наказую негайно покинути приміщення!

Знадобилося зусилля, щоб голос прозвучав гідно.

– А то викину, – насупившись і закочуючи рукави, похмуро додав Кош.

– Малі неживі товариші не можуть покинути. Потрібен Омфалос. Віддайте.

Мерці заповнили більшу частину кімнати, вкрадливими кроками насуваючись і оточуючи «малих живих товаришів». Вони дуже старалися не наступити на зв'язану вовчицю й Германа, досі непритомного. Від цієї запопадливості мороз пробігав поза шкірою.

– Зробіть же що-небудь! – заверещав Рене. Не встоявши на ногах, він повалився на ліжко барона. – її не можна віддати цим трупам!

– Припинити паніку! – відрізав барон, не відчуваючи, однак, особливої впевненості. – Зараз вони підуть…

– Вони не підуть, – заперечив говіркий дрейгур. – Вони хочуть Омфалос. Вони хочуть і вони хочуть.

– Мало чого ви хочете! Забирайтеся геть!

– Я кажу чарівне слово. Дайте, будь ласка. Дякую заувагу…

«Анрі, де ти?! Наваляться купою, задушать… Чари, ходячі

небіжчики – пані вігіло, це по відомству Тихого Трибуналу! А „двох Т“ ніколи немає, коли вони потрібні… Прорватися до дверей? Стрибнути у вікно, рятуючи медальон? Ох, Анрі, блудна чарівниця…»

Звикнувши у службових справах не розраховувати ні на чию допомогу, барон дивувався химерній надії на всемогутність Генрієтти Кукіль.

Зовсім нерви нікудишні стали…

Раптом рудий дурень-перевертень заревів ужаленим під хвіст несвезлохом, згріб у оберемок найближчого дрейгура та жбурнув його на інших. Двоє впали, збиті на підлогу, але решта насувалася. Відразу дві руки потяглися до крепундії. Бити покійних було ніяково, соромно, а головне – марно; але нічого іншого не залишалося. Мерці відсахнулися від барона, що вступив у сутичку.

Вони намагалися дістати медальйон здалеку. Поруч навіснів Коні, розкидаючи чурихську обслугу, як гравець – колоди в «Забійнику», але вперті «товариші» вставали і йшли до мети.

У правому вусі бридко задзижчала сердита муха, відволікаючи увагу. Конрад вилаявся, струшуючи з себе особливо настирливого дрейгура, і дзижчання оформилося у виразне запитання:

– Бароне, що у вас відбувається?!

Голос вігіли Кукіль бринів тривогою.

* * *

Білі мухи роїлися в нічній темряві.

Кружляли над берегом озера, над чорною водою, над піском, просіяним крізь пальці часу; бриніли крильцями, сукали лапками, спускалися на гальку і знову вирушали в політ. Басовите дзижчання складалося в «Et incarnatus est» – п'ятиголосий хор із трагедії «Зоря», сповнений тихого, глибокого смутку, коли плавна скорбота теми проходить у супроводі подихів скрипок і розміреної ходи органа. Мухи збивалися в снігові пластівці, починаючи крутитися колесом; колесо витягувалося в овал, на кшталт дзеркала, всмоктуючи блідо-жовте світло місяця. Дзеркальце пудрениці в руках вігіли ловило блискучі, спритні зайчики й посилало в ненаситний овал, сприяючи зміцненню структури.

Мало-помалу в «дзеркалі» проступила картина: кімната, тісно набита мертвими і живими, як гарбуз – насінням.

Тільки насіння не б'ється між собою.

Знявши криптування з підсадженої баронові «мушки» і розвертаючи фасцину для панорамного огляду, Анрі сама, власними руками ламала об коліно легенду проникнення в Чурих. Навіть сільський дурник легко зрозуміє: буває, що два співробітники особливих служб Реттії, випадково знайомі за минулими справами, опиняються в одному місці. Але взаємна фасцинація виразно свідчить про намір, змову, таємну мету: тут потрібен дозвіл високого начальства. А гросмейстер Ефраїм – далеко не тупак…