Він кинув зв'язану сестру на підлогу поруч із байдужим Германом. Вовчиця виверталася мало не навиворіт, силкуючись звільнитися від пут; її звіриним тілом котилися великі брижі, як від вітру – по воді озера. Агнешка пристрасно прагнула перетворитися, але заважали мотузки, міцно стягаючи лапи й пащу. Спростовуючи власне прізвище, вовчиця була велика: вагою та розмірами як доросла дівка.

І як із нею Копі упорався?

«Схоже, сильно вас по фізіономії приголубили, пане! – в'їдливо відгукнувся внутрішній негідник-голос. – Сам Копі, судячи з його комплекції, на такого звірюку обертається, що ведмідь зі страху посивіє!»

– Вкусила, зар-р-раза!

Малой ще разок стусонув сестру та заходився зализувати рану на передпліччі – точнісінько як удень Агнешка.

– Давайте, перев'яжу.

Барон відкрив саквояж – у пошуках прокип'ячених бинтів, які Любек завичай видавав хазяїну в необмеженій кількості.

– Скажіть, Коше… А правда, що на гомолюпусах усе заростає, як, даруйте, на собаках?

– Брехня. На собаках поганіше заростає.

– То, може, бинтувати не треба? Я про вашу руку.

– Треба. Покусала ж, стерво!

– Чому б вам не змінити вигляд? Щоб прискорити процес загоєння? Я, звичайно, пов'язку накладу, але якщо є дієвіший засіб…

– Вигляд змінити? Обернутися, значить?

Рудий богатир дивився на Конрада, розгублено кліпаючи.

– Та не вмію я, – засмучено зітхнув він і з безнадією розвів лаписьками. – І радий би…

– Не вмієте?! – сторопів фон Шмуц. – А яким же чином ви сестру здолали?

– Не чином, а мотузкою. Агнешка у вікно скочити намилилася, а я ззаду навалився, скрутив і зв'язав. А мотузка в мене з собою була. Як відчував: придасться.

– Ви були в людській подобі?!

у людській. Як би я їй інакше лапи в'язав? Нічого, я звичний! Не лише сестрицю побороти можу, коли припре. Я й татка, бувало, ламав, і дядьків…

– Але ж ви перевертень? Гомолюпус?!

Не припиняючи розмови, Конрад діловито взявся до перев'язки. Сліди від зубів були глибокі, але накладати шви, на щастя, не було потрібно.

– Ага, гомолюпус. Тугіше бинтуй, не боїсь! Вовкулака я з діда-прадіда. Тільки в родині, воно… Не без виродка, значить. У тебе, світлосте, племінничок, у нас – я. З вовками жити – по-вовчому вити, а в мене з цим ділом – лихо! Не вмію. Я інакше обертаюся, просто зовні не видно. То дурень дурнем, то розумний – аж страх! Розумним цікавіше, зате дурнем жити простіше. Кручусь помаленьку…

«Не бреше!» – шостим чуттям зрозумів барон. Тепер ставало зрозуміло, чого рудий здоровань морозив дурість за дурістю, а потім раптом підказував таке, до чого обер-квізитор сам навряд чи додумався б. Дурень-перевертень, значить?!

– А зараз ви як? Розумний – чи?

– Чи дурень?

Кош задумався, скуйовдив чуприну здоровою рукою.

– Не знаю! – заявив він і підморгнув баронові підозріло весело. – От ти зараз який, світлосте: розумний, чи дурний?

– Я? Та хто ж вам таке сам про себе скаже, Коше?!

– А я, виходить, відповідай? Розумний ти, світлосте, а дурний, як я…

– Постривайте! Вас же сестра покусала! Значить, ви тепер повинні справжнім гомолюпусом зробитися…

– Нє-а, – ліниво мотнув Кош кудлатою головою. – Не повинен. Кусали мене тищу разів… Сам просив матусю: цапни, мовляв! Ніякої користі…

Вовчиця тим часом примудрилася звільнити від мотузок пащу й нишком гризла пута на передніх лапах. Сподівалася, не помітять. Наївна! На те й Всевидющий Приказ, щоб пильнувати. Та й любий братик не дрімав. Удвох з рудим барон зробив ще одну «перев'язку» – наново замотав пащу Агнешки, яка запекло пручалася. Цього разу укусів вдалося уникнути: Конрад наочно переконався, як дурень-перевертень ламав і татка, й дядьків, і ще, напевно, півзграї…

За цією метушнею обидва пропустили повз вуха гамір у коридорі й озирнулися лише коли в кімнату боком протиснувся Рене Кугут, спираючись на костур.

– О, зубар! Не спиться?

– Ви з ними… впоралися?

– Не боїсь, упоралися! І чого вони сюди ломилися, не знаєш?

– Хотіли забрати ось це, – барон вказав на медальйон, який було видно в комірі сорочки.

– Медаль? Хвіст облізлий! Ох, дурень я, дурень! – Коні голосно ляснув себе долонею по лобі. – Я ж сестриці сам і розповів! Як збиралися на пошуки, як зубаря зустріли… І про медаль теж! Агнешка мені ще про якийсь… фалос?

– Омфалос.

– Ага, про амфалос бовкнула! Він їм для всесвітнього щастя сильно потрібний.

– Панове, ви вже вкотре врятували крепундію і, швидше за все, моє життя. Я в неоплатному боргу…

– Та чого там…

Рипнули зовнішні двері.

– Кого там ще біси несуть?!

У коридорі затупотіли розмірені кроки.

– Благаємо пробачити за перерваний здоровий сон, – пролунало крізь двері. Ледь запізніло почувся ввічливий стукіт. – Малі неживі товариші просять у малих живих товаришів дозволу ввійти. Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо!