Чому Місто так ревно протистоїть спогадам?

Чому змінює шкіру, номери та наймення? Чому воно, голомозе, лишає бруд і спалює квіти? Чому його пахощі стають дедалі потужнішими і відчуженими, втрачають нюанси і напівтони чарівливих сумішей (хоча б ледь розквітлого абрикосу зі старою ґумою, що перезимувала серед коренів чистотілу)? Безглуздя якесь, але що мене повертає навспак, що змушує сподіватися? Це Щось - ззовні, якась безлика сила (адже я напевне можу відрізнити власну рефлексію від чогось інакшого, бодай неорганічного). У кожному випадковому багатті ввижається погляд моря, в торіш ньому листку - мушля, що зветься в народі «морською соплею», у вітрі - незручна септима крику чайки… Я знала, що ти повернешся, але щоб так - не хочу. Напевне, ніяк не хочу, тому що ми в якусь мить почали будувати кінець світу - запопадливо руйнувати сходи, чавити комах, топтати траву, зривати квіти, цілуватися автоматично (і це - найгірше, що можна було зробити)… А потім сталося невідворотне - ми згадали слова! І вмить за бу ли все інше, адже слів взагалі так багато, що вони ладні заповнити собою все - заліпити всі шпарки плоті, з яких назовні рветься тепло і світло.

Радість довколишніх - найвірогідніша прикмета, але ми начхали на неї, засліпили себе іржавим ножем приреченості «усього-лише-людини», тому що це (ну звісно!) видавалося найпростішим. А тепер? Тобі тепер просто живеться? Тебе не мучить совість, ніби ти скоїв убивство? Ми скоїли злочин, ми самі пішли до в’язниці, і нині- світ зачинився для нас, як двері.

Прозорі двері. Двері, через які переповнений життям всесвіт не в змозі заповнити нашу порожність.

Ти жалієш довколишніх… Я - теж… Чому вони не жаліють нас?! Не переймаються співчуттям…

Мерців не жаліють, ось чому. А коли ми ще жили, доживали останні хвилини?.. У них була єдина мета - повернути свою владу, привласнити нас назав жди, помститися за ту владу, яку ми над ними мали, і за те, що, не позбавивши їх цієї залежності, насмілилися жити.

Прицвяхована до твого лоба підкова вкривається іржею - ти не помічаєш? Я бачу, як твоя вдача, втомлена, тьмяніє і покидає тебе - потроху, неуникно. Ти народився в шовковій сорочці, але хутко зносив її, бо віриш у вічність і невразливість свого життя, у невичерпність фортуни. Щось мені підказує - чи логіка, чи тваринне знання - що ти повернешся до мене по своє щастя. Не спізнися.

Цей транспортний засіб - єдиний (і в сенсі своєї неповторності, і в сенсі кількості), і він не стоїть на місці, і не повертає навспак…

Ліка ковтнула пиво. І раптом (і наршті!) їй стало зрозуміло, що в житті насправді нічого не змінлося.

Це було неймовірно. Скільки разів у мить безпорадної люті, охоплена (мов екстатична немолода жінка в процесі непереконливого самоспалення з ідеологічною метою) бензиновим полум’ям ненависті до навколишнього соціуму, конгломератом тупості і фальшу в якому є мати, Ліка на кісточки розкладала (ретельно обсмоктуючи кожну) перед собою анатомічну будову «мрії Корейко». Вона уявляла собі, як і більшість цих розповсюджених планетою інфантильних духом створінь - її видових одноплемінників, - як віддає до копійки витрачені на неї впродовж усього життя гроші батькам.

Канєшно шо луччіх лєт паложеной жизні вже не воздаси навіть власною кров’ю зі втятих вен, але хоч гроші… Уявляла, як купує собі квартиру, купує собі «спокій від усих цих мудаків»… Ніби спо кій можна купити! Ліку з дитинства привчали со ромитися того, що «роблять усі», всіляко пле каю чи її начебто «особливість», але Ліка давно вже знала, що вона цілковито (як і будь-яка людина на планеті) відповідає загальному шаблонові, що вона - як всі, що всі - як всі, і винятків не існує.

Пиво закінчувалося. «Куплю собі квартиру десь у Львові» - тупо подумала Ліка. І заплакала. І ще згадалося:

Розмова на східцях БЖ з людиною, яка ра ніше була для мене чоловіком, можливо трохи «бла китнуватим»… Але зараз ця категорія розподілу на «він - вона - воно» чомусь не працює. Вона давно не працює. Людська істота. Тепла, жива, справжня, наповнена світлом існування, вона проміниться…

Тепер діє пошуково-ідентифікаційний рефлекс «живе - не живе» або «повне - порожнє». Більшість людських істот - не живі і порожні. Вони не зомбі, не «тупі-пересічні-звичайні», - просто порожні. Це може відчути лише тіло, мозок - ніколи. Це означає, що кілька живих, які зустрілися мені за життя, зі мною не спали, а десяток тих, з ким спала я - були порожні. Ось чому тіло не пам’ятає навіть фактури.

Ошукане мозком. Цівка пуповини цідиться крізь середину тіла… Пупок після пірсінгу загоюється дев’ять місяців… Наскрізно проходять примари декорацій… Претензійно-екзотичне тату внизу живота рухається в ритмі реггей - ритмі босих ніг та брязкалець на передкінцівках… За яскравим різноманіттям форм вгадується одна болванка, один шаблон, як сліди пожежі під косметичним євроремонтом. Діти не граються з прискавками - бо є водяні пістолети, йо-йо і клей, а скільки всього можна було зробити з пляшки з-під маминого шампуню…

Ти не пам’ятаєш, Лійке, бо тоді ти обвішувалася прикрасами сусідки, і гуляла безсоромно в маминих сукнях на іншому кінці містечка, де заклопотані непохмілені залізничники не звертали уваги на дитину не своєї статі… Тоді ти вірила в небо і читала медичні довідники та книжки про іспанську інквізицію. От і довідалася. Довідалася, що ти - Зло, що ти не просто хвороба - кримінальне діяння. Ти - в космосі, по інший бік стратосфери… Вакуум. Зло - це вакуум.

Нормальні відьми не тусуються по шабашах - лише «клубна молодь» демонструє форми, з яких нема чого висмоктувати. Нема чим поживитися.