СПІЛКУЙСЯ ВІЛЬНО - ЖИВИ МОБІЛЬНО!
– спалахнув навпроти напис на будинку з «Біг-Беном». Хрещатицький годинник пробамкав «Як тебе не любити, Києве мій» на честь восьмої години вечора. Містом оволоділа вечірня осінь.

Вкотре починалося життя з мертвої крапки - з нуля, з «місця без жалості». Нормальне кліше жанру «жіночий роман». …

__________________

Один старий і хитрий індіанець з племені Які (якого, між іншим, звали Дон Хуан) змусив одного молодого і нудного європейця сидіти у парку на лаві й чекати на Подію. І Подія та була Смерть. Начебто саме для молодого і нудного європейця (якого, між іншим, звали Карлос Арана), саме в цьому місці, саме у цей час конав на галявці мексиканський безпритульний, аби продемонструвати, як життя покидає людську оболонку.

Напевно це - видовище. Можливо, захопливе… А бу ває й так: одного ранку виходиш на балкон вішати вип рану білизну й очі втуплюються в труп. Чоловіка середнього віку. Зріст приблизно сто сімдесят сантиметрів. Худорлявий. Волосся чорне. Одягнений у коротку синю зимову куртку (розхристану й хрустко завмерлу дибки на грудях ніби від вибуху осклілої оболонки, що випускає душу на волю), картатий вовняний шарф, коричневі штани та чорні чоботи (витертий чорний капелюх зі штучного хутра валяється за кілька метрів теж МЕРТВИЙ).., в труп, що лежить горілиць на надпід’їздному дашку навпротної вісімнадцятиповерхівки…

На балконі стовбичить розгублений і очманілий від ранкового двадцятиградусного морозу міліціонер.

А з балконів усіх вісімнадцяти поверхів позвішувалися мовчазні обивателі. І дивляться вниз. Спостерігають, як нічого не відбувається з трупом. Спостерігають Втілення Гіпсовоі Незворушності.

Ніколи в житті не бачила нічого жаскішого за ту скам’янілу самотню оболонку - сміття сміттям… паскуднішого за тих спостерігачів. Може вони міркували, чому в трупа з рота не йде пара?

Якщо вас накрило тотальною фінансовою кризою, то вам, звісно, не до туалетного паперу, хоч і коштує він копійки. Але ж, вам нема чого курити (тим більше, з бодуна, тому що до вас приїхали музи канти зі Львова - цілий гурт у складі п’ятьох чоловік - а така подія аж ніяк не обходиться без щодалі невизначенішої кількості бухельця), отже, повторюю, чи до туалетного паперу людині в такій ситуації? А людям (деяким досить часто) властиво періодично випорожнюватися, тому що, на жаль, не фіалками вони живляться, або, скажімо, повітряними бактеріями, наче якісь симпатичні сапрофіти на кшталт моху чи лишайнику. А людей, з вашою родиною разом, виходить дев’ятеро (не враховуючи кішки з її п’ятьма кошенятами, які, на щастя, не користуються вбиральнею, натомість, щоправда, користуються всією квартирою, попри жорстокі дезінфекційні заходи). А унітаз лише один. І нікому навіть на думку не спаде, що унітаз - надзвичайно ніж на та примхлива істота, яка однозначно негативно реагує на газети. Годувати його грубою целюлозою, та ще й у такій кількості (по газетній полосі на одну особу казна скільки разів на день) - це все одно, що вас годувати, скажімо, китайською вермішеллю разом з упаковкою. Простіше кажучи, унітазові досить швидко (менш, ніж через дві доби) зробилося зле. Спочатку він могильно стогнав чревним дискан том, а потому почав блювати (здогадайтеся, чим). Всі відвідувачі клозету спочатку якось кволо поставилися до інциденту, бо самі почувалися не краще, але напевне знали зі власного досвіду, що, мовляв, минеться саме по собі, - досить лише спожити ще певну кількість того, чим вивернуло, - ну, просто похмелитися… Але унітаз дав зрозуміти, що, особисто він дотримується зовсім іншої думки.

Коли всі нарешті це зрозуміли, було вже надто пізно.

Все одно, що промивати шлунок коматозному.

Попри це, три доби нещасну істоту з ентузіазмом (який дедалі помітніше вщухав) труїли соляною кислотою, лугом (запізно згадавши зі шкільного курсу неорганічної хімії, що одне нейтралізує інше), і навіть «царською водкою»… Акція вандалізму, щоправда, в дечому мала несподівано позитивні наслідки - геть повиздихали непереможні досі таргани (а разом з ними ні в чому не винні павучки, мурахи та мокриці). Це викликало у всіх такий напад ейфорії, що змусило забути про трабл з лайном і, заразом, «обмити» це діло. До того ж, періодичні гості (здебільшого журналісти з телеканалу N) стверджували, що з плином часу все обов’язково розсмокчеться саме. Їм вірили, тому що людині властиво вірити у краще, і взагалі - вірити. Чорт…

Що воно таке - віра?

Мене завжди цікавив механізм цього почуття, чи відчуття, чи «стану душі», чи що воно таке взагалі?

Можна щось знати, але як, яким місцем, звідки ти це знаєш - хрін!.. Правильно Хантер сказав, що реальність сама надто обдовбана, аби… Господи, я відчувала (відчувала, ЗРОЗУМІЛО?!), що Майкова «корекція психіки» надто далеко заїхала - гальма аж верещать на поворотах, - але викликати «дурку» для мене й досі майже те саме, що викликати ментів. Я не наважилася. Більше за все я боялася (серед бухого львівського народцю, який тлумиться риторичним траблом «куди подіти лайно?»), що Майк грохне якогось чергового бомжа у боротьбі за пляшки, - надто якісно «поставить йому на лоба печатку» пивною пляшкою, дабі-дабі-дабі-фемілі-да-ру-бля…

Надто після того, як ми вночі полишили втоплений у горілці флет («олдова герла» - давня знайома, як це тепер називається по-гавтентичному, «мисткиня», дабі-дабі-дабі-бля - оповита фінічками, саме «вантажила» мізки гітаристові якимись гіповими байками) та ломонулися до цієї волохатої потвори, дай боже йому жити стільки, скільки захоче, себто скільки витримає - ані на мить більше того… Це була звичайнісінька п’яна психіатрична тєлєга про те, що Джон «кинувся»(Муха істерично напизділа по телефону - хіба хтось колись вірив істерикам Мухи?!), але наша «корекція психіки», мабуть, перебувала на якомусь абсолютно аутичному етапі прадавньої рептилії - десь на рівні найолдовішого відділу мозку, - тому що ми у це повірили. Звісно, це чудо було живе і здорове (наскільки можна говорити взагалі про якесь здоров’я стосовно Джона)…

Скільки я ще буду губити свої улюблені каблучки, швендяти о четвертій ранку в стані обдовбаного транками єнота по якихось урбаністичних дупах та викликати батьківське співчуття у водіїв випадкових примарних тачок?.. Господи, і коли це закінчиться?! І куди лайно подіти?! О, Блін, Безтурботний Їздець!

Серед ранкової срані велася квола перенедопита бесіда (між геть очманілим від неспання та горілки Назіком-гітаристом та навпрочуд жвавою Свєтікоммисткинею) про необхідність збудувати на дворі клозет, повісити на нього амбарний замок і видати всім мешканцям флету ключі (і обов’язково повісити ті ключі на шию - на короткій мотузці, аби не загубили, - і респіратори, аби не відчували смороду, нахиляючись до дверей - дотягнутися ключом до отвору, дабі-дабі…). Прокравшись до ліжка, я, окрім - природно - чоловіка - знайшла там обох дітей і кішку з усіма кошенятами. Йобть…