– Кінь, почекай мене коло входу.

Він не зрозумів. Продовжував говорити, лукаво всміхаючись у сутінках, верз дурниці про закодовану принцесу й про те, що її треба розкодувати.

– Кінь, іди почекай мене! Я зараз прийду!

Він не розумів. Ідіот. Самовдоволений базікало. Час ішов, пробіжка закінчилася, але ритуал не було завершено.

– Мені треба в кущі! – вигукнула Саша. – Попісяти мені треба, зрозумів?

Коли Саша вийшла з парку, коло входу нікого не було. Ні дідка з собакою, ні Білоконя. Тільки ланцюжок слідів тягся по вкритій інеєм траві.

Валентин поїхав. Саша понадіялася – назавжди, та де там. Новий рік вони зустрічали втрьох – у сімейній атмосфері, з шампанським, з ялинкою, яку мама прикрашала сама й Сашу навіть не підпускала.

Цілу ніч надворі бахкали петарди. О пів на п’яту ранку, коли мама й Валентин усе ще дивилися по тридесятому місцевому каналу «Іронію долі», Саша взула чоботи (бігати по снігу в кросівках вона не наважувалась) і намотала шарф поверх куртки.

– Ти все-таки йдеш? – запитав з кімнати Валентин. – Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю…

Саша вийшла, нічого не відповівши. Сніг перед будинком був посипаний конфетті, подекуди з підталого снігу стирчали недогарки бенгальських вогнів. Саша побігла.

Світилися вікна. Бродили веселі п’яні компанії. У парку в заметах валялися пляшки з-під шампанського. Саша бігла, слухаючи, як хрускотить сніг, відчуваючи, як морозом прихоплює вологі ніздрі, дивлячись, як тане в повітрі хмарина подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кожного виробиться характер. І хоч зв’язок між Сашиним ранковим сном неочевидний і недоказовий – з передінфарктним станом у чужої, власне кажучи, людини… Хоч уже на ту мить – не чужої, ні… Щось сталося з мамою, щось змінилося, вона ще молода, але ж вона не буде вічно молода…

Отож. Хоч і недоказовий такий зв’язок – він є, Саша точно знає й обманутися не має права. От і замкнулося перше коло.

Саша бігла тепер уже по власних слідах. Намагалася потрапляти рівненько, слід у слід. Спершу неусвідомлено. А потім – з цікавістю. По колу. Слід у слід. Давно не видно було Іванового діда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав, не виходить? Відколи романтичне ранкове побачення закінчилось так ганебно й вульгарно, Саша й Кінь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Наче нічого не сталося. Не вдалося принцесу розкодувати.

Саша отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Багаторазово повторені сліди на снігу стали більшими й глибокими, наче тут пробігла снігова людина у величезних валянках.

З темного неба повалив сніг. Десь проїхала, виючи сиреною, «швидка допомога». Не до нас, подумала Саша з похмурим задоволенням. Не про нас. З нами нічого не може статися.

Справляти природні потреби на морозі – задоволення невелике. Саша вибралася з кущів, ретельно застібаючись, обтрушуючи сніг, що нападав з гілок. Було б здорово, якби ці прокляті монети ніхто, крім неї, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково наткнувшись на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Саша збрехала, що це латунний сплав, фішки для гри… Яке там казино, ти що! Гра, як у шашки, ми в школі граємось…

Мама повірила. Бо раніше Саша ніколи їй не брехала. Ну майже ніколи.

Вона зайшла у квартиру. Двері в мамину кімнату були зачинені. Стояла щільна тиша, тільки сніг шелестів, ударяючись об бляшані козирки вікон.

Саша пройшла у ванну. Увімкнула гарячу воду й довго дивилась, як тече струмінь.

А потім її знудило грішми. І відразу – парадоксально – стало легше.

Гірка монет росла. Саша складала їх у стару шкарпетку й зберігала в нижній шухляді письмового стола, під гіркою чернеток. Невідомо, що сказала б мама, наткнувшись на цей скарб, але в мами останнім часом було багато іншого клопоту.

На поличці у ванній закріпилися помазок і бритва, у склянці із зубними щітками з’явилася чужа, і Саша більше не сміла тинятися по дому в трусах і майці. Запах чоловічого одеколону перебивав усі інші, звичні запахи. І мама, котра, відколи Саша себе пам’ятає, завжди належала тільки їй, тепер ділила свою увагу між дочкою та Валентином – причому останньому, як новенькому, діставалася левова пайка.

Очевидно, у Валентинові плани входило «налагодити контакт» з Сашею. Він заводив з нею довгі розмови за вечерею, і делікатність заважала Саші одразу ж піти. Її чекали підручники, багато непрочитаних розділів та недописаних рефератів, на межі ночі й ранку її чекала пробіжка, принизливий похід у кущі й дзенькіт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про її життя, про плани на майбутнє, докопувався, чого ж вона так хоче стати філологом, і чи не думала вона про літературні переклади з англійської, і що в деяких комерційних вузах є навіть стипендії й усякі стимулюючі програми для відмінників. Саша приймала ці розмови, як риб’ячий жир з ложечки, потім ішла у свою кімнату й сиділа там за письмовим столом, бездумно водячи ручкою по аркушу зошита.

Валентин займався медичною технікою, чи то розробляв, чи то тестував, чи то продавав, а може, все разом. З його докладних розповідей про себе Саша не запам’ятовувала майже нічого. У нього були діти, чи то два хлопчики, чи то хлопчик і дівчинка, про них він говорив багато й охоче, підкреслював, що їх любить. Саша, дивуючись про себе з такого лицемірства, несла в кімнату чашку з охололим чаєм і сідала гортати програму для вступників у вузи. Злипалися очі. Глибокої зими, у темні-темні дні Саша жорстоко страждала від недосипу.