– З нею буде все… добре?! – крізь сльози викрикнула Саша.

– Авжеж. Вона буде здорова й навіть щаслива. Бо ти розумна дівчинка й зробиш усе, як я тобі сказав… Не питай, що буде, якщо не зробиш.

Він легко підвівся.

– Гроші збережи, привези з собою. Адреса інституту є на папірці. Постарайся не загубити… Сашо, ти мене чуєш?

Вона сиділа, затуливши лице долонями.

– Усе буде добре, – сказав чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким. – Можеш складати іспити в університет, будь ласка. Не хочеш гуляти літо – як знаєш. Умова одна: до першого вересня ти повинна бути в Торпі. Тебе поселять у гуртожитку. Нададуть безкоштовне харчування. Дадуть стипендію – невелику, але на пиріжки вистачить. І перестань рюмсати. Соромно за тебе, чесне слово.

Саша сиділа на лаві, поки остаточно не висохли сльози й не вирівнялося дихання. Дощ перестав – і знову пішов. Краплі пробилися крізь листя липи. Саша розкрила парасольку.

Вона не спитала, яких таких спеціальних технологій навчають в інституті міста Торпи. Чесно кажучи, це її анітрохи не цікавило. Їй було сімнадцять років, більшу частину їх прожито даремно, а вже минулий рік – то й поготів. Конспекти, підручники… заради чого?

У неї не було друзів. Мама свою любов перемкнула на Валентина – як перемикають залізничні стрілки. І не було до кого йти, не було кому пожалітися на чоловіка в темних окулярах, що назвався Фаритом Кострицьким.

Вона підвелася. Дощ давно перестав, вийшло сонце, але Саша йшла під парасолькою, не помічаючи здивованих поглядів. Піднялася на високий ґанок універу, вистояла чергу з таких самих, як вона, абітурієнтів, здала секретарці заяву, атестат, медичну довідку. Усе, як належить. Як і збиралася.

Після цього повернулася додому. Склала стосиком усі книжки й загальні зошити. Помилувалася. Запхнула якнайдалі в стіл.

Потім знову вийняла. Ну що робити, якщо це – оце! – становило її життя впродовж багатьох місяців? Чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким, має рацію: вона не зможе зіскочити з уторованої доріжки. Вона сидітиме і займатиметься, уже знаючи, що все даремно, але в глибині душі сподіваючись, що це знадобиться, можливо, при вивченні «спеціальних технологій»…

Вона знайшла перелік вузів – довідник для абітурієнтів. Прогортала від початку до кінця. Ні міста Торпи, ні Інституту спеціальних технологій не знайшла.

Не здивувалася.

Усе своє свідоме життя Саша була старанною ученицею. Складати іспити абияк виявилося не так просто.

Навколо всі хвилювалися. Розпихали по кишенях шпаргалки. Чиїсь матері пили валідол. У величезних лунких приміщеннях літав пил, пахло старою бібліотекою, а надворі була спека, пекло. Саші було байдуже. Вона почувалася скляною й байдужою, як новорічна ялинкова кулька.

Твір написала легко. На усній історії трохи не згоріла з сорому: переплутала дати, одне питання взагалі геть забула. Одержала чотири. Вийшовши з аудиторії, оточена пітною юрбою, здивовано спитала себе: що я тут роблю? Чому мене досі хвилює Куликовська битва?!

Мама насамперед поцікавилася оцінкою й, почувши правду, страшенно розчарувалася.

– Як – чотири?! Та це ж історія… усна… А як же курси? Ти ж цілий рік ходила…

– Без хабара туди нема чого й потикатися, – глибокодумно зауважив Валентин.

Мамині очі раптом стали злими:

– Без хабара… Та вона за ці дні й книжки не розкривала! Наче їй усе одно! Гуляла десь з ранку до вечора… На пляж ходила? Без хабара і я вступала, і ти вступав, причому з першого разу!

– Були інші часи, – філософськи зауважив Валентин. – А тепер…

– У крайньому разі, – сказала Саша зненацька для себе, – піду й вступлю десь-інде.

– Себто як?!

– У світі багато хороших інститутів, – кинула Саша й швиденько вийшла до себе в кімнату.

Мамин і Валентинів голоси ще довго не стихали. Сперечалися.

Авжеж, вона пролетіла. Ніхто й не сумнівався. Вивісили списки, Саша зі своїми балами опинилася під рискою.

Мама до такого повороту подій була готова. Заздалегідь було ясно, що високих балів Саша не набере, і відмінний атестат їй мало чим допоможе.

– Ти слушно казав, – зі стриманою гіркотою сказала мама Валентинові. – Хоч скільки репетиторові не плати… Треба було комусь дати на лапу. Це я винна. Треба було… Часи інші…

– То що їй – в армію йти? – з награною веселістю відгукнувся той. – Вона ж не хлопчик. Попрацює рік, сьорбне дорослого життя…

Саша роззявила рота. Набрала побільше повітря…

І нічого не сказала. Вирішила перечекати ще кілька днів.

Був серпень. Спека змінилася дощами. Мама взяла на роботі коротку відпустку: вони з Валентином збиралися, нарешті, одружитися.

– Скромно, – говорила мама, зачісуючись перед дзеркалом, поблискуючи очима. – Розпишемось і поїдемо на кілька днів на базу відпочинку… Ми там були, Сашо, пам’ятаєш, там такі дерев’яні будиночки й зовсім поруч річка, ліс…