...Було, під вечір лущимо квасолю,

а Гриць іде городами до нас.

Вечірнє небо світиться красою,

і соняхи гудуть, як тулумбас.

Вже тиха осінь ходить берегами,

на вербах трусить листячко руде.

А Гриць бадилля тягне за ногами,

іде, маленький, дибає, іде...

Таке було гарнесеньке хлоп’ятко.

Цікаве. А ласкаве, як телятко.

Хороший хлопчик, трохи шалиган,

усе збивав шоломи шелюгам.

Усе, було, ми разом, все ми разом —

пірнаєм в річку і по кручах лазим.

Шукаєм глоду, пасемо корову,

у гилки граєм, в цурного квача.

Або за зиму довгу, вечорову,

начешем з коней шерсті для м’яча.

А ще ми з Грицем внадилися змалку

у дідову Галерникову балку.

Він там живе в степу за вітряками,

один-один, одвик і говорить.

Лише димок із довжика роками

курить собі у небо та й курить.

У нього там і зарості ожини,

і таємнича ниточка стежини,

і вулики, і в жолобі водичка,

і вплетений у верби живопліт,

і хата, як старенька рукавичка —

в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

А сам він дід старезний, полотняний.

А в нього сива борода, як дим.

Розказує про Кафу, полонянок,

про те, в які походи він ходив.

І каже нам, що ми його онуки,

не дав бог рідних — не було коли.

Галерницькі рубцями биті руки

вистругують нам човники з кори...

А то — щедруєм. Низочкою ходим,

тонкими голосочками виводим:

«Ой на річці на Йордані

Там пречиста ризи прала...»

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори санки і гринджолята,

в очах мигтять занесені тини.

Тоді у мене не було вже тата,

мені зробила мати ковгани.

Аж білий вихор здійметься довкола,

як нас по схилу сани розтрясуть,—

зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.

Бреде в снігах диякон-бородань.

І піп, гортанію басистий,

на Ворсклі робить річку Іордань.

Сипнули врозтіч галки чи ворони.

Довкола лід бабами зарябів.

І Гриць малий, од холоду червоний,

з-за пазухи виймає голубів,

Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.

Свята вода об кригу шурхотить.

І хрест, облитий буряковим квасом,

під білим сонцем дивно мерехтить.

Свята вода — як бузинова гуща,

кудись під лід пливе, пливе, пливе...

Питаю: — Мамо, це вода цілюща?

Скропити рани — тато оживе?

Я не забуду, тату, вас ніколи.

Хоч як було, і голод, і зима,—

спасибі вам, дали мене до школи,

де дяк учив і грамоти, й письма:

Козацька школа, крита очеретом

благенькі стіни, плетені з лози,

на піввікна заплющена заметом

три лави, стіл, псалтир і образи.

Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?

Не осягла й глибокості письма.

Ішла додому — снігом пообідала.

Аз-буки-вєді…Голод і зима.

Одвірок за ніч намерзає в сінях.

Стоять в кутку забуті рогачі.

Перелузали зиму, як насіння,

удвох одні на тій-таки печі.

…Про татка звістки не було з півгоду,

уже й Кузьма з Дем’яном розминувсь.

Бо у Полтаву із того походу

ніхто живий тоді ще не вернувсь.

Чутки ходили, що Павлюк не виждав,

що ті Кумейки — то кривавий сніг.

Що хто там здався, тільки той і вижив.

А батько ж наш, він здатися не міг.

Він гордий був, Гордієм він і звався.

Він лицар був, дарма, що постоли.

Стояв на смерть. Ніколи не здавався.

Йому скрутили руки і здали.

Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.

Що з ним взяли ще четверо старшин.

Що проти того, як вони умерли,

І суд страшний не здасться вже страшним!

А потім їхні голови на палях