...Мені всю ніч в очах це маячіло.

А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, боже мій! — заходить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

— Марусю! — каже.— Я прийшов навіки.

Я на коліна стану, ти простиш?

— Я найдорожчі сплакала літа.

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?!

Коли своїм коханням поступився

заради грошей і багацьких нив,

чи ти тоді од мене одступився,

чи сам себе навіки обманив?

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа.

Хай нас на шлюб вони благословлять.

Людей накличем, зробим перепросини,

щоб знали всі, хто чеше язиком.

Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,

поберемось та й вступимо в закон.

А мати — з дому. Плачуть, затинаються

і говорить не хочуть ні про що.

А мати кажуть: — Руки не здіймаються.

Іди туди, ізвідки ти прийшов!

— Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,

бо зрада — діло темне і брудне.

А ти — це ти.

Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те й маєш.

Мене вже, віриш, кидає вві сні.

Тобі то добре, ти цього не знаєш.

У тебе й мука піде у пісні.

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя — така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисно й правдиво,—

неначе він про подвиг говорив.

А я стояла як сліпа від сліз.

Душа марніла, як зів’яле клечання.

Хоч би мені хто

жменьку землі

з могили його приніс…

натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати,— так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

як я сказала:

— Йди собі, іди! —

А він сказав:

— Мені ж нема куди.

Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

«Як не хочеш, моє серце,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути.

Буду пити через силу,

Краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

Як очі заплющу...»