У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.

У нього скроні в срібній папороші.

Буває так, що слава на дурняк,

а в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібодарна.

Він не який визискувач чи звір,

він просто вміє взяти запівдарма.

Він посідає греблі і поля,

у Церкву ходить майже щосуботи

Хто — за Богдана, хто — за короля.

А він — за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,

він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.

Де треба, скаже правди половину.

Щасливий дар. Мій батько так не вмів.

Він знав одне — боротись до загину.

А цей примружить плетиво повік,

все розміркує, зважить, не погребує.

Твій батько, Галю, мудрий чоловік.

А може, хтозна, може, так і треба —

у всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах —

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

А Галя дбала в скриню та в комору.

А бог на небі долю нам вершив.

...Вони жили далеко, за Розкатом.

Од нас іти проз 3адихальний Яр.

У них криниця під дашком лускатим

і добра хата вікнами в базар.

Дощі наллють під хатою калюжу —

стоять хороми при мілкій воді.

А в тій калюжі плавають проз ружі

роменські гуси, наче лебеді.

А господиня пишна і огрядна.

А Галя трусить килими та рядна.

Одна статура в матері і в доньки —

обидві круглі, наче карахоньки.

Такі пухкі у Галі рученята,

коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки, зелені оченята

і пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушок.

Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—

гостренькі зуби — чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,

очима стрельне і туди, й сюди,

у чобітках із мідними підківками,

зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою,

комори, скрині, лантухи, вози!

А понавколо свахи ходять роєм,

а зверху Галя котить гарбузи...

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові,—

до печі і до городу, до коней і до свиней,

і до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому,— для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.

...Не маю зла на тебе і на неї.

Так сталося, і я тепер одна.

Але я з церкви йшла на Маковея,

і засміялась вслід мені вона.

Ішли дівчата, освятивши квіти.

Я привіталась, проминула їх.

І раптом з гурту, десь позаду, звідти,

мені у спину пролунав той сміх.

А я ішла. Підкошувались ноги.

Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.

А я ішла, не бачила дороги,

і сміх стримів у спині, наче ніж.

В очах стояло те лукаве личко,