повиставляли в полкових містах.

Людей зганяли. Мати моя впала,

і крик замерз у неї на вустах.

А смерть кружляє, кружляє, кружляє,

кружляє навколо палі.

Наносить білого снігу

у очі його запалі.

А я нічого не бачу...

якась в очах крутанина…

Кружляє, кружляє, кружляє

ота страшна хуртовина!

Танцює, хижа і п’яна,

льодистими сережками трясе.

Як голову криваву Іоанна

над білим світом Іроду несе...

А через рік, і через два, і три

сумні у нас були свят-вечори.

Усе печаль, все тінь його незрима.

Колядники співають під дверима:

«Ой чи є, чи нема

пан-господар вдома?»

А пам’ять про нього на покуті

головою на руки впала.

* * *

...Ішов- кобзар у нас через Полтаву.

Ну, обступили, просять, що кому,—

той про сирітку, той про давню славу,

той про Азов, а той про Кодиму.

І я стою. Отак стояла, скраю.

А він співав невільницькі плачі.

І раптом чую: «Орлику... Чураю!»

Я оніміла. «Орлику... Чураю!..»

Як я тоді наплакалась вночі!

Усе ввижалось: «Орлику Чураю,

Ой забили тебе ляхи у своєму краю!»

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він — орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть — і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб’є.

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше

слово,

як той кобзар торкав свою струну.

...Спливло життя, як листя за водою.

Я пригадала матір молодою.

Вона у мене, як була молодша,

була предивна, як на людський глузд.

Було, сльозами набрякають очі,

вона ж сміється кутиками вуст.

Таке обличчя чи така вже звичка,

а голосочок! — чистий, мов кришталь.

Така була красива молодичка,

вуста сміються, а в очах печаль.

Вона й мені казала:

— Як не буде,

не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид.

Як горе те сподіялося з нами,—

не стало батька, то на другий рік

так хлопці і ходили табунами,

щоб хоч побачить матір звіддалік.

Та й батько теж удатний був на вроду.

А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.

Звела їх доля, наче, в нагороду

за те, що мали незглибимі душі.

Було, дивлюсь та й думаю: «Ой нене,

який у мене тато!» — або знов:

що я колись як виросту, і в мене,

і в мене буде отака любов!

...Ну, от я й виросла.

Ловлю себе на слові.

То як, Марусю? Полюбив? Такий?

Я — навіжена. Я — дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.

Всі кари світу будуть замалі.

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.

Веселий був, а я була сумною.

Ласкавий був, розгублений і добрий.

Зайшов за мене, як за чорний обрій.

Гукав мене, а я вже не озвалась.

Заплутався,— сказала: вибирай.

А в нього ж серце навпіл розривалось.

А він Бобренко. Він же не Чурай.

Чурай, той так: побачив свою долю,—

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

А що у мене стіни голі,—

повісим костю саджені пістолі

та килим з дірком. І у курені

з тобою буде солодко мені.

А Гриць не так. То розум десь не татків:

— З’єднаєм що, нестатки до нестатків?

Багатому і діти чорт колише,

а бідному і янгол не рідня.

А як землі нам мати не одпише?

А ще ж стягтися треба й на коня.

Подбати мушу про якусь копійку.