гусей ловили і діжу вчиняли.

Вже ми удвох ночуємо в коморі.

Дивлюсь до ранку на холодні зорі.

Світає. Душно. Всипища, макітри,

ліхтар мосяжний, тьмяний від комах.

Три бочки меду, вісім куф селітри,

та ми удвох на шльонських килимах.

То слава ж богу, що боронить звичай

чіпати дівку. Я ж би і не зміг.

Палив мене такий великий відчай,

отак би встав та й безвісти забіг!

Воно ж, товкуще, навіть не завважить, —

пече, скубе, затовкує та смажить.

Б’є в килими, неначе в тулумбаси,

та промиває кишки на ковбаси.

А заспіває — хиже та дрібне,—

мов по тарелі ложкою шкребне!

А якось раз приходжу, застаю —

співає пісню — при мені! — твою.

Про нашу греблю, про ті наші верби,

про дні, що душу спомином печуть.

А я збілів. А я, здається, вмер би,

аби хоч раз ще голос твій почуть!

* * *

...І третя ніч пливе над яворами.

Десь тиша Ворсклу переходить вбрід.

«Вартуй! Вартуй! — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Чогось так сумно, так протягло й лунко.

Стоять залиті місяцем двори.

Стара Полтава, як стара чаклунка,

де із клунком темної гори.

Вночі мені все якось наче ближче.

Пашить безсонням бідна голова.

Всіх обійду. Зайду на кладовище.

Там Гриць лежить. Над ним росте трава.

Зайду в наш двір. Постою біля хати.

А що там робить моя бідна мати?

Заснула, може, не закривши піч,

чи теж безсонне дивиться у ніч?

Піду на греблю, там іще постою,

погомоню до наших яворів.

Нап’юся ще солодкого настою

тих молодих вишневих вечорів.

Як тінь Саулом гнаного Давида,

метнуся тихо на воді скляній,—

Фесько-дозорець ходить, як сновида,

в Старих Млинах, на греблі ворскляній...

Вдягнула ніч на вікна чорні шори.

Все місто спить, суворе й мовчазне.

Лише собаки стережуть комори,

та ще тюремник — стереже мене.

Ще і в прозурку дивиться навіщось,

тюремний кріт, що якось не осліп.

Каганчик світить,— не дай бог повішусь,

бо то ж би в ката я одбила хліб.

Не роздивився. Входить, приглядається,

чи тут ніхто на гратах не гойдається.

Провів рукою в мене по плечу.

Ішов би спав, чи я куди втечу?

Сопе, не вірить, тупає, відходе,

мов хтось його веде на повідку.

І знову ніч.

А де мій Хо?

Мій Хо де?

Зіщулився де-небудь у кутку.

Іди сюди. Посидимо до ранку.

Яку залізну маємо фіранку!

Це, бачиш, доля виткала для нас.

А ніч стоїть, немов іконостас.

Біжить-біжить, чаряпкається вгору.

Цок-цок по стінах, вгору, вгору, вниз.

...Шматочок неба і шматочок двору...

...І Хо на гратах хвостиком завис...

...Десь вітер гонить хмари пелехаті.

Яка страшна задуха в цій норі!

Там, під горою, в посмутнілій хаті,

стоїть труна... а там, на тій горі...

І пізнє літо... снопики на нивці...

гукає мати... бігає хлоп’я...

А там, у гробі... Чи усі убивці

так тяжко задихаються, як я?

О господи, його вже ж поховали.

Йому вже всі зозулі відкували.

Я сплутала... у п’ятницю... тоді...

коли я ще стояла на суді...

його везли... мене вели...

якась труна... якісь воли...

а хтось подав мені води...

а я не знала, хто, куди...

А може, я і справді вже причинна?

Помер мій Гриць з відкритими очима.

То ж він мене і мертвий виглядав.

І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

Бо він же тут лишив мене одну.

Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук — обнімемось крильми.

* * *

...Остатній день.

Прийшов священик.

— Отче!

Зніміть з душі цей безнемірний біль! —