— Оригінали в пані Конопельки, а мої друзі мають копії.

— А ті чотири?

— Я їх, власне, шукаю. А що в тій книзі, яку ви знайшли і ховали від мене?

Вона сумно зітхнула:

— Та добре… ви й так мене випередили. Це «Beschreibung allerf"urnemisten Mineralischen Ertzt» Еркера, який, посилаючись на Калькбреннера, подає деякі відомості. Тобто я думала, що він мене виведе, куди треба.

Я нахилився і витяг книжку, яку перед тим сховав, це справді була праця Еркера, оправлена у свинячу шкіру й ілюстрована чудовими гравюрами. Міля взяла її і розкрила в самому кінці.

— Бачите? Ось воно — згадка про Калькбреннера. Але тут не вказано, на якій сторінці він цитує трактат. Довелося гортати всю книгу. От за цим заняттям ви мене й застали. Але вже вечір, рушати далі небезпечно. Пропоную облягтися тут. Оно там, — вона вказала на протилежну від вікон глуху стіну, — там є скриня, витягніть з неї матрац і постіль.

Я послухався і незабаром повернувся з матрацом, простирадлом, великою ковдрою і двома подушками. Міля хутенько усе розстелила і звеліла відвернутися. Я відійшов набік і, знайшовши якогось росохатого кактуса, який вочевидь аж благав вологи, напоїв його вволю, а тоді повернувся. Дівчина уже лежала під ковдрою. Я хутенько роздягнувся і ліг до неї, але коли спробував пригорнути, вона відсахнулася:

— Ще чого! Щоб я ото в таких неестетичних умовах мала згубити віночок?

— Та добре… Не хвилюйтеся. Я лише з ввічливості.

— О, то ви ще й нахаба!

— Чому ви сказали, що рушати далі небезпечно? Що може бути небезпечного в глибинах книгозбірні?

Вона ліниво потяглась, потім закинула обидві руки за голову і сказала:

— Ви чули коли-небудь про потяг-привид?

— До чого тут потяг-привид?

— Найчастіше він з'являється на тій колії, що веде у Винники, але бувало, що їхав і трамвайною колією. Потяг важко викашлює клуби пари, а в тьмяних вікнах видніються пасажири, вбрані за австрійською модою. Одні читають газети, інші грають у карти, ще інші вечеряють. Обличчя спокійні, усміхнені, навіть радісні. Але коли потяг на хвильку зупиняється біля колишньої будки залізничного сторожа, пасажири, мов за командою, зриваються з місця, розпачливо кричать і припадають перекошеними від жаху обличчями до вікон, скородячи нігтями шиби, немов здираючи з них якусь невидиму плівку. Їхнього крику не чути, але здогадатися про нього можна з виразу їхніх облич, з вирячених очей і викривлених криком вуст. Двері вагонів під час зупинки відчиняються, і з'являються в них кондуктори в чорних плащах, а з-під кашкета видніється тільки темна пройма без обличчя. Чути, як хтось рветься до виходу, але всі його зусилля марні. Це триває хвилину-дві, а потім потяг рушає, пасажири заспокоюються і знову займають свої місця. Вони продовжують робити те, що й раніше, так, мовби цієї страшної зупинки не було, так, мовби вони й не підозрюють, що ані їх, ані цього потяга, ані колії вже давно не існує. Час для них зупинився. Бували випадки, що хтось встигав на зупинці заскочити в той потяг. Звідтоді ніхто його більше не бачив.

— Для чого ви мені це оповідаєте?

— Одного разу… То було на Знесінні… Я поверталася увечері з лікарні, де провідувала хвору маму… І почула гуркіт, клуби пари огорнули мене, я підняла голову і побачила, що просто біля мене зупинився потяг. У вікнах сиділи люди і всміхалися до мене, хтось навіть привітно кивав, а одна краля, яка тримала на руках білого цуцика з рожевим бантом, поманила мене пальчиком… Якась нестримна сила потягнула мене туди… я вже взялася рукою за поруччя і підняла ногу, коли раптом помітила у вікні знайоме обличчя — то була моя бабуся… Її обличчя було спотворене жахом, вона щось кричала до мене, але я не чула нічого, проте відсахнулася від того потяга і побігла геть… За спиною чувся гуркіт і шипіння пари…

— І який тут таємний зв'язок з бібліотекою?

— Бачте, моя покійна бабуся як дві краплі води схожа на пані Конопельку. Коли я потрапила сюди вперше і побачила її, то ледь не кинулася на шию, але потім схаменулася, бо ж бабуся померла вже давно. А потім, коли почула її голос, мені аж серце стиснулося. Та я жодного разу не зрадила себе. І це ще не все. Наречений пані Конопельки пропав безвісти десь у цих закритих фондах. Але мій дідусь так само щез. Єдине, що про нього відомо, — начебто сів у потяг-привид. Інколи мені здається, що потяг-привид — це оця книгозбірня, де стелажі — вагони, що перевозять безліч давно померлих авторів… Вони й пронумеровані, як вагони, і кожна полиця — окреме купе. Тому не варто втрачати пильності. Ось — чуєте?

Я прислухався, десь із далини, з найтемніших закамарків вчувався якийсь тихий плюскіт, наче хвилі набігали на берег і відкочувалися назад, раз за разом, ритмічно, заколисливо, далеко-далеко, ледь чутно… І ми заснули.

Наступного ранку Йосип Мількер, не зраджуючи свого звичаю, подався на Краківський базар, відшукав знайому господиню, яка торгувала набілом *, і привітався з такою теплотою, мовби то була найрідніша його душа, але, якщо розсудити, то так воно й було, бо це була людина, з якою він двічі на тиждень з незмінною регулярністю спілкувався.

— Як ся маєте, пане Йосипе? — засміялася до нього жінка, яка виглядала так, що хоч зараз бери її на рекламу молока: на обличчі грав рум'янець, а великі повні перса аж нависали над прилавком.

— Ой, пані Славцю, як корова по телєтах *, — пожартував старий. — Але завдяки вам ще дриґаю.

— Ай, та шо ви таке кажете? Де там завдяки мені? Певно ще яку молодицю пригрілисте коло себе, нє?

— Ая, пригрів, та я би її хіба заморозив.

Тут уже й інші перекупки зареготали, Мількер завше викликав у них заряд бадьорості, і кожна собі думала: а не зле отако в свої дев'ятдесят ще сновигати по базарах!

— Нє-нє, — хитав головою старий, — таки завдяки вам. Здорова їжа — це вам не жарти. Зараз піду ще помідорів куплю, баклажанів, перців, кабачків і зготую страву, яку моя мама готувала.

— Ану-ну, розкажіть, — зацікавилися перекупки.

— А то дуже просте. Усе це тушкуєте в олії з цибулею і зеленню, та й фертик. Жодної премудрості.