— А то не шлячок яснесісенький! — зітхав Ясь, прикладаючи до вуха хустинку. — Та тота дівка й сама кому хоч балабухи дасть *.

— Ну, Йосько! Ну, свинтус! — хитав я головою. — Замість літніх мештів узув черевики. Ти розумієш? Черевики взув! На грубій підошві! Як мене завалив по кулях, то аж мені свічки в очах засяяли. То що — ми хіба так домовлялися?

— А ми мали іно в кущах собі покатулятися і шлюс *, — бурчав Вольф. — А він мене якогось милого як зацідить кулаком в носа! А далі як дасть по крижбантах *! Тим своїм маленьким кулачком! Тими своїми тонюсінькими палюшками! І хто б подумав, що він на таке здатний? Але то кампа *!

Увечері ми чекали Йоська на умовленому місці в кнайпі Ціммермана на розі Янівської і Клепарівської, на столі перед нами стояли повні гальби * пива, кварґлі *, квашені огірки, хліб і мисочка шкварок. Йосько з'явився квітучий, усміхнений і був дуже здивований, помітивши наші похмурі міни. Коли ж ми йому висловили свої претензії щодо його негідної поведінки, він виправдовувався тим, що надто увійшов у роль, захопився, а крім того ж усе мало виглядати якнайправдивіше, от він і старався як міг, і ті старання його окупилися сторицею, бо Рута не тільки витерла йому з вуст «кров», але й цьомкнула. Йосько був на сьомому небі від щастя, а коли сказав, щоб ми собі замовляли, що тільки нам заманеться, а він фундує, ми врешті відтанули, хоч і пошкодували, що вибрали таку дешеву кнайпу, а не пішли до «Роми».

Тепер уже в кожного була своя дівчина, і ми уже в чотири пари вирушали собі на прогулянки, часто вибиралися на Кортумову гору і влаштовували там пікнік, милуючись містом з висоти, а там в долині на пательнях літа смажилися набряклі сади.

— Глянь, — казав я до Лії, — оно твоя хата.

— Ага, і пані Геля тріпає килим, — усміхалася вона.

— Бре! Ти не можеш цього бачити, бо цього не видно.

— Сьліпундра! Я навіть чую відлуння тих вилясків. О! Слухай!

Я прислухався, але чув лише спів пташок і шелест листя.

— А тамечки в садку засмагає Анелька, — підхоплював Ясь.

— Де? — не вірив я, але приглядався.

— Зовсім гола.

— Але де?

— У себе в саду… — казав Вольф і прикладав руку дашком до лоба. — Бачиш — оно… під вишнями… Ось на її дупцю сів метелик.

— Ага, — кивала Лія. — Червоний.

Старий триповерховий будинок на Клепарівській зберігав ще свої довоєнні запахи, які цупко в'їлися в облуплений тиньк, у порепані підвіконня і рами, рипучі сходи, які на кожен крок відгукувалися жалібним стогоном, — о, вони стільки бачили на своєму віку, їх топтали німецькі солдати, шукаючи євреїв, їх топтали чекісти, вистежуючи підпілля, а потім під цівками автоматів і ті, і тамті виводили когось на страту, і сходи співчутливо стогнали, і схлипували, і кашляли, а шиби ще довго тримали в собі каламутні відображення зниклих людей, їхні налякані обличчя, їхні нажахані очі, весь їхній розпач, і страх, і лють, і непримиренність, а на стінах ще довго відцвітали відбитки пальців.

Ярош піднімався на самий верх, на третій поверх, де було двоє дверей до помешкань, а вгорі — металеві двері на стрих. Двері до помешкань мали вузенькі прорізі, прикриті мідними пластинами з написом «Listy», у які колись легко протискалися газети й листи, аби за мить хляпнути на підлогу. Та лише на одних дверях на правому одвірку було прибито навскоси мідний футлярчик завбільшки з мізинець, то була мезуза, в яку вкладали згорнутий у рурочку * стих Святого Письма, написаний каліграфічно на пергаменті, виходячи з дому чи вертаючи домів, кожен побожний єврей прикладав два пальці до вуст, а потім до мезузи. На рівні очей виднілося кругле вічко, а під ним — подовгаста рамка, в яку вставляли картку з прізвищем мешканця, зараз вона пустувала. На одвірку масивний дзвінок нагадував персо з напнутим пиптиком, що заклично манить до себе вказівного пальця. Ярош натиснув дзвінок, пролунало якесь утробне квоктання, а за ним — непоспішне човгання пантофлів, вічко зблиснуло, і чиєсь око уважно обстежило гостя, а потому захриплий голос запитав: «Хто?» — «Ярош. Я вам телефонував». — «А-а, так-так…» Скрегіт ключа, дзенькіт ланцюжка, двері відчинилися, і в напівтемряві з'явилася згорблена худа й висока постать.

— Заходьте, заходьте… Можете не роззуватися, на вулиці ж болота нема…

Голос нагадував скрипіння сходів, специфічна галицька вимова і гаркаве рокочуче «р» лунали, мов звуки якоїсь доісторичної істоти, та це й не дивно, бо старий галицький єврей — це така ж дивовижа, як і динозавр, його вже не можна побачити живцем, його можна тільки викопати. Розкопки Яроша увінчалися успіхом — йому вдалося добути з небуття старого Йосипа Мількера, телефон якого повідомила йому Данка.

— Прошу, прошу, — старий повів його довгим коридором до просторого світлого кабінету, ущерть заставленого стелажами книг, яким господар вочевидь не дозволяв поринути в приємну дрімоту, раз по раз рухаючи, беручи в руки, перегортаючи і переставляючи з місця на місце. Очі Яроша ковзнули старими палітурками, впізнаючи написи на їдиші, івриті, німецькою, польською та українською мовами. Чимало книг пишалися білими закладками, наче науковими регаліями — нас читають і вивчають! Ще одна річ, яка вразила гостя, — вазонки з маками. Йому вперше довелося побачити таке розмаїття маків у хатніх умовах, до того ж ці маки були незвичні — не тільки червоні й лілові, але й білі, рожеві, жовті, бордові, а ще вони були значно вищі за ті, які росли на полі чи на городі, окремі з них сягали стелі і були завбільшки з голову, одні уже відцвітали, інші щойно випустили пуп'янки.

Старий запросив сідати у фотель, сам теж умостився навпроти, поклав суху поморщену правицю на худих колінах, замість лівої — порожній рукав, заправлений за ремінь.

— Маки — то моя слабість, — усміхнувся до гостя. — Я давно займаюся їхньою селекцією.

— Ніколи не бачив таких великих і високих маків.

— Маки дуже чутливі. Я з ними розмовляю, вмикаю їм музику, читаю вголос… Самотні чоловіки, знаєте, інколи мають свої дивацтва. Але це моє дивацтво дало свої плоди. То що ж саме вас цікавить про Янівський табір?

— «Танґо смерті». Текст, музика й автори. Наскільки мені відомо, ви були одним із музикантів.

— Так. Я грав на скрипці. Дивно, що ще когось це цікавить.

— Усі решта загинули?

— Можна й так сказати.

— Що ви маєте на увазі?

— Смерть — не завжди є смертю. Інколи це лише дивовижна інсценізація, перформенс. «Танґо смерті» на перший погляд — меланхолійна, сповнена ностальгії мелодія. Здається, нічого особливого. Ви ж її чули?

— Звичайно. Це та сама мелодія, що й у танго «Мельонґа».