— Одягайтеся, Ватсоне, швидше. Не можна втрачати ані секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і за дві-три хвилини повернувся вже в сюртуку.

Ми помчали на вулицю. Докторів Мортімера і Баскервіля ще можна було побачити приблизно за двісті кроків від нас. Вони йшли в напрямку до Оксфорд-Стріт.

— Наздогнати їх?

— В жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не сумуватимете, то я з вами й поготів. Наші друзі таки праві: прогулятися в такий ранок — справжнє задоволення.

Він пришвидшив ходу, і відстань між нами й нашими недавніми відвідувачами потроху скоротилася наполовину. Зберігаючи цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-Стріт, потім — на Ріджент-Стріт.

Біля однієї з крамниць сер Генрі й доктор Мортімер зупинилися, роздивляючись вітрину, і Холмс зупинився також. За секунду він раптом задоволено мугикнув і, простеживши напрямок його пильного погляду, я побачив, що на протилежному боці вулиці стоїть кеб, у вікні якого було видно людину. Кеб повільно рушив.

— От його нам і треба, Ватсоне! Ходімо. Постараємося хоча б роздивитися цю людину.

Тієї ж хвилини переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Одразу прочинилося верхнє віконечко, пасажир щось гукнув кебменові, і кеб стрімко помчав по Ріджент-Стріт. Холмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно — вільних не було. Тоді він кинувся в самісіньку гущавину вуличного руху за кебом, що швидко зникав удалині.

— Дідько! — блідий від розчарування, ледве вимовив він, випірнувши з вуличного потоку. — От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо ви маєте хоч краплю порядності, ви занесете до своїх анналів цю мою прикру помилку нарівні з моїми успіхами.

— Хто це?

— І гадки не маю.

— Спостерігач?

— Так, очевидно, за Баскервілем хтось стежить від самого його приїзду до Лондона. А інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я подумав: якщо його вистежували першого дня, то вистежуватимуть і надалі. Ви, напевне, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

— Так, пам’ятаю.

— Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але ніяких підозрілих осіб я не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені ще й досі незрозуміло, які тут діють сили — добрі або злі, — проте я постійно відчуваю чиєсь втручання, чийсь точний розрахунок.

Коли наші нові друзі пішли, я одразу ж кинувся за ними, сподіваючись, що от-от я натраплю на їхню невловиму тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки і найняв кеба, щоб за потреби тягнутися позаду або ж обганяти їх, залишаючись непомітним. Його прийом має ще одну вигоду: якби вони також сіли в кеб, він би все одно не загубив їх із поля зору.

Та все-таки одне вразливе місце в цьому прийомі є.

— Кебмен?

— Саме так.

— Яка прикрість, що ми не помітили його номера!

— Любий мій Ватсоне! Мені, звісно, цього разу нема чим хизуватися, але невже ви припускаєте бодай на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.

— Не знаю, що ви могли ще зробити.

— Побачивши його, я мав негайно повернути в протилежний бік, не кваплячись узяти кеб і на достатній відстані прямувати за першим. А ще краще було б поїхати просто до готелю й чекати там розвитку подій. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник неймовірно спритно скористався моєю недоречною квапливістю, що видала нас із головою і збила мене зі сліду.

Під час цієї розмови ми повільно йшли по Ріджент-Стріт. Доктора Мортімера і його супутника вже не було видно.

— Тепер немає ніякого сенсу стежити за ними, — сказав Холмс. — Їхня тінь зникла й більше не з’явиться. Треба подивитися, які козирі в нас на руках, і сміливо ними бити. Ви добре роздивилися обличчя цієї людини в кебі?

— Обличчя ні, а бороду роздивився.

— Я теж… А звідси випливає, що борода, мабуть, була фальшивою. Коли розумна людина йде на таку ризиковану справу, яка потребує особливої обережності, їй потрібна борода для маскування. Ходімо сюди, Ватсоне.

Холмс завернув у одну з розсильних контор цього району, начальник якої зустрів його з розкритими обіймами.

— О, Вілсоне, я бачу, ви не забули, як мені пощастило допомогти вам у тій маленькій справі!

— Що ви, сер, хіба це забудеш? Я зобов’язаний вам своїм чесним ім’ям, а може, й життям.

— Ви перебільшуєте, друже мій! До речі, Вілсоне, пам’ятаю, у вас був один хлопчина на ім’я Картрайт, який виявив неабияку кмітливість під час розслідування вашої справи.