Він став на стільця і, тримаючи свічку в лівій руці, прикрив зігнутою правою рукою крислатий капелюх і довгі локони.

— Сили небесні! — вигукнув я від здивування.

З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.

— Отож-бо! Роздивились? Мої очі звикли відокремлювати саме обличчя від його обрамлення. Уміння зазирати за маскування — основна якість детектива.

— Приголомшливо! Начебто його портрет!

— Так, цікавий приклад повернення до минулого у фізичному і в духовному сенсі. Коли почнеш вивчати фамільні портрети то, мабуть, увіруєш у переселення душ. Він теж Баскервіль, це очевидно.

— І хоче стати спадкоємцем.

— Безумовно. Цей портрет, який випадково потрапив мені на очі, допоміг нам заповнити один із найскладніших пробілів. Тепер ми його впіймали, Ватсоне, тепер ми його впіймали! І присягаюсь вам, завтра до ночі він битиметься в наших тенетах, як б’ються його метелики під сачком. Шпилька, корок, бирочка — і колекція на Бейкер-Стріт поповниться ще одним екземпляром.

Холмс голосно розреготався і відійшов від портрета. У тих виняткових обставинах, коли мені доводилося чути його сміх, я знав, що це завжди передвіщає якомусь лиходієві велике горе.

Одягаючись наступного ранку, я визирнув у вікно й побачив Холмса, який, виявляється, прокинувся раніше і встиг уже десь побувати.

— Так, день у нас буде непростий, — сказав він, радісно потираючи руки в передчутті всіх цих турбот. — Незабаром почнемо діяти. Тенета вже розставлено. А до вечора буде видно, заплуталася в них ця велика зубаста щука або вже вислизнула на волю.

— Ви встигли побувати на болотах?

— Я дійшов до Ґрімпена й дав звідти телеграму в Прінстаун про смерть Селдена. Думаю, що нікого з вас не турбуватимуть з приводу цієї справи. Крім того, я зв’язався з моїм вірним Картрайтом, який від тривоги за мене, цілком імовірно, помер би на порозі печери, як собака на могилі свого хазяїна.

— То з чого ми сьогодні розпочнемо?

— Насамперед побачимо сера Генрі. А ось і він сам!

— Доброго ранку, Холмсе! — привітався баронет. — Ви схожі на генерала, який обговорює з начальником штабу план майбутнього бою.

— Так воно і є. Ватсон з’явився по вказівки.

— Я теж.

— Чудово. Якщо не помиляюся, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?

— Сподіваюся, ви також підете? Вони — люди гостинні й будуть дуже раді вам.

— На жаль, ми з Ватсоном повинні поїхати до Лондона.

— До Лондона?

— Так. За обставин, які склалися, нам краще бути там.

Обличчя в баронета витягнулося:

— А я думав, що ви не залишите мене до кінця! Відверто кажучи, в Баскервіль-Холі не так уже й затишно самому.

— Друже мій, ви маєте беззаперечно коритися мені й робити все, чого я від вас зажадаю. Скажіть своїм друзям, що ми прийшли б залюбки, але нагальні справи чекають нас у Лондоні. Втім, незабаром ми повернемося в Девоншир. Ви не забудете передати їм це?

— Якщо ви наполягаєте.

— Запевняю вас, іншого виходу немає.

За тим, як баронет насупився у відповідь на ці слова, я зрозумів, що він образився і вважає наш від’їзд дезертирством.

— Коли ви думаєте виїхати? — холодно запитав він.

— Одразу ж після сніданку. Ми доїдемо на конях до Кумбі-Тресі, але Ватсон залишить вам свої речі як заставу, тому чекайте його назад. Ватсоне, напишіть записочку Степлтону, вибачтеся, що не можете в них бути.

— Мені теж закортіло виїхати до Лондона, — сказав баронет. — Чому я маю сидіти тут сам-один?

— Тому, що вам не можна залишати свій пост. Тому, що ви дали слово слухатися мене в усьому, а тепер я вам кажу: залишайтеся тут.

— Гаразд, залишуся.

— Ще одне прохання. Поїдьте в Мерріпіт-Хаус на конях. Відішліть екіпаж назад і скажіть Степлтонам, що додому підете пішки.

— Пішки, через болота?

— Так.

— Але ж ви самі стільки разів утримували мене від цього!

— А тепер можете йти спокійно. Я наполягаю на цьому тільки тому, що впевнений у вашій мужності.

— Гаразд, я так і зроблю.

— І якщо вам хоч трохи дороге ваше життя, не звертайте зі стежки, що веде від Мерріпіт-Хаус до Ґрімпенської дороги, тим паче, що це найближчий шлях до Баскервіль-Холу.

— Усе буде виконано в точності.

— От і добре. А ми постараємося виїхати одразу після сніданку, щоб потрапити до Лондона удень.

Мене дуже здивувала така програма дій, хоча я пам’ятав, як напередодні ввечері Холмс попереджав Степлтона про свій від’їзд. Але хто б міг подумати, що йому спаде на думку їхати разом зі мною, так ще в такий час, який він сам вважав критичним! Втім, мені нічого не залишалося, як тільки беззаперечно коритися моєму другові, і незабаром ми попрощалися з засмученим баронетом, а за дві години, відіславши кабріолет додому, вийшли на станційну платформу в Кумбі-Тресі. Там на нас чекав невисокий хлопчик.