— Це собака! — крикнув Холмс. — Біжімо, Ватсоне, біжімо! Боже мій! Тільки б не спізнитися!

Він кинувся в пітьму, я — слідом за ним. І раптом десь попереду, за валунами, пролунав розпачливий крик, потім глухий, важкий стукіт. Ми зупинилися, прислухаючись. Але більше ніщо не порушувало тиші безвітряної ночі.

Я побачив, як Холмс, немов збожеволівши, схопився за голову й тупнув ногою об землю:

— Він нас випередив, Ватсоне! Ми спізнилися!

— Ні, цього не може бути!

— Чому я барився, дурень?! І ви теж, Ватсоне, молодець! Залишили Баскервіля самого, і ось чим усе скінчилося! Ні, навіть якщо поправити нічого не можна, я все одно помщуся негідникові!

Не розбираючи дороги, ми кинулися туди, звідкіля долинув цей страшний лемент. Ми піднімалися схилами, збігали вниз, наштовхувалися в темряві на валуни, продиралися крізь зарості дроку. З вершини кожного пагорба мій друг швидко роззирався навсібіч, але болота вкривав густий морок, і на їхньому похмурому обширі не можна було примітити анінайменшого руху.

— Ви щось бачите?

— Нічого.

— Почекайте! Що це?

Ми почули приглушений стогін. Він ішов звідкись ліворуч. Кам’яне пасмо круто обривалося там унизу, переходячи в засіяний валунами схил, і серед валунів лежало щось темне. Ми підбігли ближче, і темний предмет набув чіткіших обрисів. Це був чоловік, що лежав долілиць. Він немов готувався зробити кульбіт — вивернена під якимось неймовірним кутом голова, підняті плечі, округлена лінія спини.

Безглуздість цієї пози завадила мені в першу хвилину усвідомити, що його стогін був передсмертним. Ми стояли, нахилившись над ним, і не чули хрипу, не могли вловити жодного шереху. Холмс торкнув нерухоме тіло, скрикнув від жаху й одразу відсмикнув руку. Запалений сірник освітив його закривавлені пальці й страшну калюжу, яка повільно розпливалася з-під розбитого черепа мерця. І серце в нас зупинилось — при світлі сірника ми побачили, що перед нами лежить сер Генрі Баскервіль!

Хіба можна було забути цей незвичайний червонясто-коричневий костюм — той самий, у якому баронет уперше з’явився на Бейкер-Стріт! Нам достатньо було миті, щоб упізнати його, а потім сірник спалахнув і згас так само, як згасла в нас остання іскра надії. Холмс застогнав, і я навіть у темряві побачив, як він зблід.

— Мерзотник! Мерзотник! — Руки в мене стислися в кулаки. — Холмсе, я ніколи не пробачу собі, що залишив його напризволяще!

— Моя провина більша, Ватсоне. Я пожертвував життям клієнта тільки заради того, щоб підсумувати цю справу. Я не пам’ятаю іншого такого удару за всю свою практику. Але хто, хто міг знати, що, незважаючи на всі мої застереження, він ризикне вийти на болота?!

— І ми чули його крик — Боже мій, який крик! — і не могли одразу прийти йому на допомогу! Але куди подівся цей дивовижний собака — винуватець його смерті? Може, він зараз десь тут? І де Степлтон? Він відповість за це!

— Так, він за все відповість, про це я подбаю. І дядько, й племінник — обидва вбиті. Один помер від страху, тільки побачивши перед собою це чудовисько, яке він уважав надприродною істотою; інший — рятуючись від нього втечею. Але тепер нам треба довести, що між цією людиною й собакою є зв’язок. Ми чули, як виє пес, але це ще не доказ, бо сер Генрі, ймовірно, розбився під час падіння. І все-таки, присягаюся, яким би хитрим не був наш супротивник, завтра він буде у мене в руках!

Вражені раптовим непоправним лихом, що поклало настільки сумний кінець нашій тривалій і непростій роботі, ми стояли біля знівеченого тіла.

Потім, коли крізь хмари пробився місяць, піднялися на кам’яне пасмо, з якого впав наш бідолашний друг, і оглянули звідти болота, посріблені місячним сяйвом. Удалині, десь біля Ґрімпена, виднівся жовтий вогник. Він міг горіти тільки у відокремленому житлі Степлтонів. Я з прокльоном пригрозив у той бік кулаком:

— Чого ми чекаємо? Треба схопити його негайно!

— Справу ще не закінчено, а він — людина обережна, хитра. Ми багато про що можемо знати, а от спробуйте це довести! Один необережний крок — і негідник вислизне від нас.

— То що тоді робити?

— На завтра турбот у нас вистачить. А сьогодні нам залишається тільки зробити останню послугу нещасному серові Генрі.

Ми спустилися крутим схилом і підійшли до безформної чорної фігури, що лежала на посріблених місяцем каменях. Коли я побачив це скорчене тіло, серце в мене стислося від болю, очі затуманилися слізьми.

— Доведеться послати за допомогою, Холмсе. Ми не донесемо його до будинку… Боже мій, що з вами таке? Ви з глузду з’їхали?

Холмс скрикнув і нахилився над тілом сера Генрі. І раптом почав пританцьовувати, з реготом трусячи мені руку. Невже це мій суворий, завжди такий стриманий друг? От що буває, коли приховане полум’я проривається назовні!

— Борода! У нього борода!

— Борода?

— Це не сер Генрі!.. Боже, то це мій сусід — каторжанин!

Ми миттю перевернули тіло, і закривавлена борода уп’ялася тепер просто в холодний яскравий лик місяця. Сумнівів бути не могло!