— Ні, про дружбу я нічого не чув.

— Це факт. Вони зустрічаються, листуються — між ними взагалі цілковита злагода, що дає нам великий козир у руки. От якби пустити цей козир у хід, щоб впливати на його дружину…

— Його дружину?

— Тепер я поділюся дечим із вами в обмін на ваші відкриття. Жінка, яку він видає тут за міс Степлтон, насправді його дружина.

— Боже мій, Холмсе! Ви впевнені в цьому? Тоді як він допустив, щоб сер Генрі в неї закохався?

— Романтичні почуття сера Генрі загрожують лихом тільки самому серові Генрі. Як ви помітили, Степлтон усіляко оберігає її від залицянь баронета. Повторюю, ця леді не сестра, а дружина Степлтона.

— Але навіщо знадобилися такі хитросплетіння?

— А от навіщо: Степлтон передбачав, що вона буде набагато кориснішою для нього в ролі незаміжньої жінки.

Всі мої туманні підозри, все підказане чуттями раптом випливло назовні й замкнулося навколо натураліста. Від цієї спокійної, безбарвної людини в солом’яному капелюсі та з сачком для лову метеликів віяло чимось грізним. Витримка й терпіння у поєднанні з хитрістю, на губах усмішка, а в серці — чорна злість…

— Виходить, це і є наш ворог? Виходить, він і вистежував нас у Лондоні?

— Так, я розгадав цю загадку.

— А застереження… Його надіслала вона?

— Цілком правильно.

З мороку, в якому я так довго блукав, виступили наполовину побачені, наполовину вгадані мною обриси дивовижного лиходійства.

— Невже це так, Холмсе? Звідки ви довідалися, що вона його дружина?

— У першу свою зустріч із вами Степлтон настільки захопився, що оповів частину своєї біографії, про що, ймовірно, шкодує і досі. У нього справді була школа на півночі Англії. Але ж відшукати вчителя — найпростіше завдання. Для цього діють шкільні агентства, які нададуть вам відомості про будь-яку особу, пов’язану із цією професією. Незабаром я довідався, що в одній школі справді розігралися дуже неприємні події і що її директор — прізвище в нього було інше — зник разом із дружиною. Всі їхні прикмети точно збігалися. А коли мені стало відомо його захоплення ентомологією [15] , то я зовсім відкинув сумніви.

Пітьма, що огортала мене, помалу розсіювалася, але багато чого ще залишалося в тіні.

— Якщо ця жінка — його дружина, то до чого тут місіс Лаура Лайонс? — запитав я.

— Це один з пунктів, на який ви самі пролили світло.

Після вашої поїздки до Кумбі-Тресі багато чого стало зрозумілим. Я, наприклад, не знав, що місіс Лайонс хоче розлучитися з чоловіком. Вона, ймовірно, розраховує на шлюб зі Степлтоном — адже їй невтямки, що він одружений.

— А якщо вона дізнається правду?

— Тоді ця леді може виявитися для нас досить корисною. Нам обом потрібно завтра її побачити. А тепер, Ватсоне, як ви думаєте, чи не час вам повернутися до своїх обов’язків? Ваше місце в Баскервіль-Холі.

Останні червоні відблиски сонячних променів згасли на заході, і на болота спустилася ніч. У фіолетовому небі то тут, то там слабко мерехтіли зірки.

— Останнє запитання, Холмсе, — сказав я, підводячись. — Нам нічого приховувати один від одного. Що все це означає? До чого він веде?

Холмс відповів мені глухим голосом:

— До вбивства, Ватсоне… Холоднокровно обміркованого вбивства. Не розпитуйте про подробиці. Степлтон затягує у свої тенета сера Генрі, а я затягую його самого. Він майже в моїх руках, з вашою допомогою. Тепер нам загрожує тільки одна небезпека — він може завдати удару першим. Ще день, якнайбільше два, і в мене все буде готово, а доти бережіть сера Генрі, як мати любить і береже хвору дитину. Ваша відсутність сьогодні цілком виправдана, і все-таки я б, мабуть, волів, щоб ви його не залишали… Чуєте?

Страшний протяжливий крик, сповнений жаху й муки, пронісся над мовчазними болотами. Я слухав його й відчував, як стигне кров у мене в жилах.

— Боже мій! Що це? Що це таке?

Холмс підхопився з місця, і його висока фігура затулила від мене вхід у печеру. Він став там, пригнувшись, витягнувши шию, напружено вдивляючись у темряву, і тільки встиг кинути мені пошепки:

— Тихше! Тихше!

Цей лемент, що вразив нас своєю пронизливістю, долинав з глибини моторошних темних боліт. Аж ось він почувся ближче, виразніше…

— Де це? — прошепотів Холмс, і за тим, як охолов у нього голос — у нього, людини з залізними нервами! — я зрозумів, що цей крик проникнув йому в саму душу. — Де кричать, Ватсоне?

— Здається, там. — Я простягнув руку, показуючи в темряву.

— Ні, он там!

Болісний крик знову пронісся в німотній ночі, але тепер він був ще ближчий, ще голосніший. І до нього домішувалися якісь інші звуки — глухе низьке гарчання, яке чимось скидалося на безперестанний рокіт моря.