Низьке чоло, глибоко запалі, як у мавпи, очі. Це було те саме обличчя, яке при світлі свічки майнуло переді мною в ущелині, — обличчя вбивці Селдена!

І тут я все зрозумів. Я згадав, що баронет подарував Берріморові чи не весь свій старий гардероб. Виходить, Беррімор віддав його Селденові, щоб той переодягнувся до від’їзду. Черевики, сорочка, кепі — усе носив колись сер Генрі. Щоправда, трагедія залишалася трагедією, але ж ця людина так чи інакше заслуговувала на смерть за законами нашої країни. Сам не свій від радості, я пояснив Холмсу, як усе це сталося.

— Виходить, нещасний загинув через костюм, — сказав він. — Собаці, звичайно, дали понюхати якусь річ сера Генрі — цілком імовірно, того самого черевика, вкраденого у готелі, — і пустили її слідами каторжника. Залишається нез’ясованим тільки одне: як Селден побачив у темряві, що за ним хтось женеться?

— Напевно, почув.

— Почув, що болотами бігає собака, і почав кликати на допомогу, ризикуючи бути впійманим? Ні, каторжанина цим не налякаєш. Отже: як Селден міг побачити, що за ним женеться собака?

— Як на мене, є дивніші речі. Чому цього собаку… Припускаючи, що наші здогади правильні…

— Я нічого такого не припускаю.

— Гаразд. Чому цього собаку випустили на болота сьогодні вночі? Навряд чи він завжди має таку свободу. Степлтон, імовірно, чекав, що сер Генрі прийде сюди.

— Моя загадка складніша. На вашу ми незабаром отримаємо відповідь, а моя, мабуть, так і залишиться нерозгаданою. А тепер треба вирішити, що нам робити з цим сердешним. Не можна ж залишати його тут на поживу лисицям і шулікам.

— Нехай полежить у якійсь печері, поки ми не повідомимо в поліцію.

— Правильно. Туди ми його донесемо. Погляньте, Ватсоне! Що це? Невже він сам? Ну й зухвальство!.. Жодного слова про наші підозри, жодного слова! Інакше зруйнуються всі мої плани.

З глибини боліт до нас хтось наближався. Він курив сигару, вогник тьмяно мерехтів удалині. Місяць яскраво освітлював його, і я одразу впізнав хирляву фігуру й швидку ходу натураліста. Побачивши нас, він зупинився, потім знову пішов уперед.

— Докторе Ватсон! Невже це ви? Ніяк не думав зустріти вас уночі на болотах! Боже мій, що це? Що трапилося? Ні, не може бути! Невже це наш друг, сер Генрі?!

Степлтон пробіг повз мене й нахилився над трупом…

Я почув переривчасте дихання, сигара випала з його руки на землю.

— Хто… Хто це? — затинаючись, промимрив він.

— Це Селден, каторжанин, який утік з прінстаунської в’язниці.

Степлтон повернув до нас смертельно-бліде обличчя. Величезним зусиллям волі йому вдалося опанувати себе й нічим не видати свого подиву й розчарування. Його пильний погляд зупинився спочатку на Холмсі, потім — на мені.

— Боже мій, який жах! Як це сталося?

— Мабуть, упав он із того укосу й скрутив собі в’язи. Ми з приятелем гуляли болотами й почули чийсь крик.

— А я на цей крик і вийшов з будинку. Мене турбував сер Генрі.

— Чому саме сер Генрі? — не втримався я.

— Він мав зайти до нас сьогодні й чомусь не прийшов, що мене дуже здивувало. А коли я почув на болотах крики, то, природно, розхвилювався за нього. До речі, — Степлтон знову перевів погляд з мене на Холмса, — крім цих криків, ви нічого не чули?

— Ні, — сказав Холмс. — А ви?

— Також ні.

— Тоді навіщо про це запитувати?

— Ой, ви ж знаєте, що в нас тут розповідають всілякі чудеса про примарного собаку! Тутешні фермери говорять, нібито він щоночі бігає болотами. От я й цікавлюся: можливо, ви його чули?

— Ні, ми нічого такого не чули, — сказав я.

— А як ви поясните загибель цього нещасного?

— Я впевнений, що він збожеволів від страху, від постійної загрози бути пійманим. Імовірно, бігав по болотах під час нападу паніки й зрештою впав і зламав собі шию.

— Так, це цілком правдоподібно, — сказав Степлтон і зітхнув із явним полегшенням. — А що про це думаєте ви, містере Шерлок Холмс?

— Яка догадливість! — сказав мій друг, відваживши йому низький уклін.

— Ми давно на вас чекаємо, відтоді, як тут з’явився доктор Ватсон. І ви приїхали вчасно — саме до трагедії.

— Так, справді! Я впевнений, що мій друг дасть їй правильне пояснення. А я виїду завтра до Лондона з неприємним осадом у душі.

— Як? Ви завтра їдете?