Хата сільського художника вразила Мишка насамперед змішаним запахом овечих шкур, оліфи, олійної фарби, сивухи, огіркового розсолу і прокислого капусняка. Вона була досить просторою, але захаращеною незвичайними для селянської хати речами: мольбертом, коробками фарб, старовинними, мабуть привезеними з міста, меблями.

Але найдивовижнішим було те, що хата і всі речі в ній були розмальовані дуже химерно і навіть дико.

Стіни — одна зелена, друга жовта, третя голуба, четверта і не зрозумієш яка. Піч уся в різноколірних квадратиках, ромбах і трикутниках. Підлога жовта. Стеля червона. Лави понад стінами коричньові. Віконні рами білі. Рогачі біля печі і ті були різноколірні, а кочерга червона. Лише міські меблі зберегли свій справжній колір, але зрозуміло було, що й до них добереться цей невтомний пензель.

Художник сидів на лаві і щось зосереджено стругав. Рідке на скронях, але довге на потилиці волосся рудими кошлатими патлами спадало на білий від лупи комір толстовки, чи то бархатної, чи то вельветової, добре-таки потертої і вимазаної найрізноманітнішими фарбами. Шия була обмотана брудною ганчіркою, яка правила за бант. Він звів на хлопців блакитні мутні очі і зараз же опустив їх, продовжуючи свою роботу.

— Ми до вас, Кіндрате Степановичу, — сказав Жердяй.

— Чого? — запитав художник низьким, глухим басом, таким несподіваним для цього маленького, миршавого чоловічка.

Жердяй кивнув на Мишка:

— Начальник загону до вас прийшов.

Художник знову підвів голову. Погляд його зупинився на Мишковому комсомольському значку.

— Комсомол?

— Комсомол, — відповів Мишко.

— А я хто, тобі відомо?

— Ви художник.

— А за переконанням?

— Не знаю, — ледве стримуючись од сміху, відповів Мишко.

— За переконанням я є анархіст-макснмаліст, — поважно пояснив Кіндрат Степанович.

— Ми хотіли попросити у вас човен на два дні, — сказав Мишко.

— Анархісти-максималісти, — продовжував Кіндрат Степанович, — не визнають влади. По відношенню до радянської влади — нейтралітет. В досвід не віримо, але й не перешкоджаємо. От так… — Більше йому нічого було сказати про свої політичні погляди, і він повторив: — От так… — І знову почав стругати.

— А човна дасте? — спитав Мишко.

— Навіщо?

Мишко ухильно відповів:

— Нам треба з'їздити в одне місце.

— Анархісти негативно ставляться до власності, — пишномовно сказав Кіндрат Степанович. — Чому човен мій?

Мишко знизав плечима:

— Кажуть, що ваш.

— Даремно кажуть! Звикли до власності, от і кажуть. Усе спільне.

— Отже, нам можна взяти човен?

— Беріть, — продовжуючи стругати, сказав Кіндрат Степанович.

— Спасибі! — зрадів Мишко. — Ми його повернемо в повній цілості.

Жердяй непомітно штовхнув його в бік:

— Ключ проси!

— Тоді дайте нам ключ від човна, — сказав Мишко. Кіндрат Степанович сумно похитав головою.

— Ключ… Важка справа…

— Чому? — занепокоєно спитав Мишко, починаючи розуміти, що дістати човен буде не так просто, як йому здалося.

— Ключ — це особиста власність.

— Ну так що ж?

— Човен — громадська власність, користуйтесь, а ключ — власність особиста, можу й не дати.

— Так що ж нам, замок ламати?

Кіндрат Степанович сумовито похитав головою:

— Екс-пропрі-ація! Без громади не можна.

— А ми всім загоном, — зміркував Мишко.

Кіндрат Степанович ще сумовитіше похитав головою:

— В міліцію заберуть.

— Так ви ж не визнаєте міліції, — єхидно зауважив Мишко.

Зовсім ослаблим голосом художник відповів:

— Ми не визнаємо. Вона нас визнає.

— Ми б вам заплатили за човен, але в нас немає грошей, — признався Мишко.

Кіндрат Степанович заперечно похитав головою:

— Анархісти-максималісти не визнають грошових знаків. — І, подумавши, додав: — Обмін — це можна.

— Який обмін?

— Ключ я вам дам, а ви натомість дасте мені підряд на оформлення клубу.

— Що за підряд? — здивувався Мишко.

— Клуб ви влаштовуєте? Прикрасити його треба? От я його й оформлю.

— Але ж ми будуємо його безкоштовно.

— Погано, — похилив голову художник. — Праця повинна винагороджуватись.