Хлопці швидко підтяглися до берега і сховались за високим деревом, віття якого спускалося до самісінької води. Лишаючись непоміченими, вони добре бачили човняра.

— Від цих двох каменів і веде дорога на Голигінську гатку, — прошепотів Жердяй.

Мишко подав йому знак мовчати. Човняр витяг човен, закинув ланцюг за камінь і обернувся до лісу.

Тишу на річці порушив триразовий крик сови.

Це була маленька обміліла бухточка. Густе листя могутнього дуба захищало її від сонця — тільки тому вона не висохла. На березі лежали два великих білих камені. Коротка стежечка тягнулася від них до ліщини і зникала в лісі.

Човняр стояв на березі і до чогось прислухався. Прислухались і хлопці. В лісі у відповідь пролунав далекий крик сови. Причаївшись за деревом, хлопці чекали, що буде далі.

Узлісся нагадувало яскравий барвистий килим. Високий темно-синій жовтець, рівні китиці блідо-жовтого аконіту, білих гвоздиків, ясно-блакитні лісові дзвіночки — все це цвіло і переливалося під сліпучими сонячними променями, було таким мирним, таким радісним і добрим, що Мишкові раптом здалися безглуздими всі його підозри. І йому здавалося: підійди він зараз до човняра, той мирно з ним розмовлятиме, як завжди посміхаючись своєю глузливою, досить неприємною, але, загалом, нічого не значущою усмішкою… Та це відчуття спокійного довір'я згасло так само швидко, як і зародилося… З лісу знову, але вже зовсім близько, долинув крик сови…

Човняр підвівся, підійшов до берега і, переконавшись, що близько нікого немає, повернувся до лісу і подав знак рукою, підзиваючи того, хто ховався за деревами.

З лісу вийшли двоє заспаних парубків, одягнутих у зимовий селянський одяг, один був у драному кожусі, другий — у довгому подертому сіряку; на обох були пом'яті солдатські шапки.

Парубки перенесли мішки в ліс. Човняр щось сказав їм, але ті нічого не відповіли. І, вже сидячи на веслах, човняр знову сказав щось. Але вітер відніс його слова вбік.

Як тільки човняр сів у човен, Мишко зрозумів, що місце схованки треба покидати. Хлопчики швидко попливли назад. Відпливши з півкілометра, вони розвернулись і поволі попливли назустріч човняреві з таким виглядом, ніби вони просто катаються по річці. Навіть бінокль Мишко заховав під сидіння.

І як тільки вони розвернулися, показався човняр. Він веслував повільно, сильно відкидаючись назад, а коли нахилявся, то крізь сорочку видно було, як сходяться і розходяться його гострі лопатки…

Він оглянувся на шум човна хлопців і перестав веслувати. Човен його, похитуючись на воді, повільно повертався, і, коли хлопчики порівнялися з ним, він уже став посеред річки, перегородивши дорогу. Щоб не зачепити його веслами, хлопці теж перестали гребти.

Нахиливши голову, човняр спідлоба оглянув хлопчиків і, раптом посміхнувшись, запитав:

— Далеко пливете, товариші?

Він посміхався тільки ротом. Кінчики його маленьких гострих вусиків при цьому хижо настовбурчилися, а холодні блакитні очі пильно і недовірливо придивлялися до хлопців. Ця усмішка човняра і раніше не подобалася Мишкові, а зараз була особливо неприємною.

Так, пливемо, — спокійно відповів Мишко.

Човняр усе ще посміхався. Але рука його вже лежала на борту човна хлопців, і він повільно підтягував його до себе.

Мишко зрозумів, що він тягнеться до ланцюга, і міцно притиснув його ногою.

З тією самою посмішкою човняр окинув оцінюючим поглядом хлопців. Перед ним сиділи чотири здорових і по суті вже дорослих хлопці. З виразу його обличчя було видно, що він обдумує, як йому краще зробити. Потім він сказав:

— І Жердяй з вами?

Мишко нічого не відповів. Хвилину тривала мовчанка.

Човняр міцно тримав човен за ніс. Потім знову сказав:

— Знайомий човен.

— Так, — відповів Мишко, — це човен Кіндрата Степановича.

— Он як? — недовірливо посміхнувся човняр, схопивши нарешті рукою металеве кільце, до якого був припасований ланцюг. — Значить, Кіндрата Степановича? — перепитав човняр, і Мишко відчув ногою, що човняр помаленьку смикає ланцюг.

Але Мишко міцно тримав його.

_ Так, Кіндрата Степановича, — повторив Мишко, ще не розуміючи, куди хилить човняр.

— Цікаво, — глузливо, протягом сказав човняр. — Адже Кіндрат Степанович сьогодні вранці поїхав рибалити. І на своєму човні. Я сам його бачив.

Мишко міг би, звичайно, нагадати, кого човняр справді бачив сьогодні вранці. Але робити цього не можна було. Тому Мишко сказав тільки:

— Не знаю, кого ви бачили, але Кіндрат Степанович дозволив нам узяти човна.

Все ще посміхаючись, човняр похитав головою:

— Так, так… Некрасиво, товариші, некрасиво… А ще комсомольці.

Він знову потягнув ланцюг, але Мишко міцно тримав його ногою.

— Що некрасиво? — насупився Мишко. — Чого ви нас соромите?