– У Тамари – астма, у Ліни – туберкульозний процес.

Їй спало на думку порадитися з фрау Фогель. Адже та приязно ставилася до неї.

– Хай дівчата прийдуть увечері до мене! – сказала фрау Фогель i дала свою адресу. – Я щось вигадаю для них!

Ліна і Тамара пішли.

Двері їм відчинила висока, гарно вдягнена дівчина їхнього віку. Ліна й Тамара були в таких жалюгідних платтячках, запнуті хусточками! Дівчина здалася Ліні дуже знайомою. Де й коли вона бачила її?

Хто там, Золю? – почули вони голос фрау Фогель. Золя! Золя! Ну так, звичайно, це Золя – подруга Тані, з Таниного піонертабору, Золя, про яку згадував Льова.

– Золя! – аж скрикнула Ліна.

– Ви мене знаєте? – спитала Золя. – Я теж наче вас десь бачила. – Де ми стрічалися?

– Ви не пам'ятаєте? В піонертаборі під Одесою! Я приїздила до Тані.

– Так, так! Тепер я тебе пам'ятаю, тебе звуть Ліною, – зраділа й Золя, одразу перейшовши на ти. – От добре як! Так приємно тепер зустрітися з колишніми подругами.

Увійшла фрау Фогель.

– Мамо, уяви, я давно знаю Ліну, – повідомила Золя, – це подруга Тані Стародуб. А це твоя приятелька?

Дівчатам одразу стало легше.

– І ви працюєте на кухні? – здивувалась Золя. – Чи ви сказилися? Я зовсім добре влаштувалася, і мене ніхто не чіпає. Поговоріть з мамою, вона влаштує вас кудись у канцелярію, на чисту роботу.

– Ні, нам і тут добре, – сказала Ліна, – але вся справа в тому, що весь час одержуємо повістки на від'їзд до Німеччини.

– Ну, це пусте, – махнула рукою фрау Фогель, – це я влаштую. Кому ж і допомогти, як не своїм?

Тамарочка почала гаряче дякувати і за себе, і за Ліну, а Ліні було чомусь не по собі. Чому мати Золі Зозулі – фрау Фогель? Але ж вона назвала їх своїми? І Льова казав, що бачив Золю… Адже і Льова був добре вдягнений, тримався так незалежно, працював навіть у них в газеті, а насправді був зв'язаний з підпіллям, з партизанами… Та поки що не треба згадувати про Льову.

Як важко самій розібратися в людях!

– Приходь частіше, ми підемо в кіно, – запропонувала Золя.

– Я вже забула, коли де була, – призналася Ліна. – І ніколи і не тягне нікуди. Навіть не уявляю собі, щоб можна було тепер кудись іти розважатися.

– Ну, так не слід вішати носа! – безапеляційно заявила Золя. – Треба завжди сподіватися на краще.

Адже про це і Льова казав…

Але від кіно Ліна рішуче відмовилася.

– У неї мама померла, їй не до того, – пояснила Тамарочка, боячися, що Золя образиться.

Деякий час їх не чіпали, але восени 43-го року, коли люди вже пошепки передавали один одному: «Наші близько, наші женуть фріців», облави, арешти, суцільні мобілізації посилились, Любов Федорівна знову кинулася до фрау Фогель.

– Не турбуйтеся, – сказала та, – я їх заберу з собою, а у Львові залишу у своєї родички. Хай вони сьогодні прийдуть до мене, я їх познайомлю де з ким, дістанемо документи на посадку. Ми влаштуємо дівчат у нашому вагоні, можете бути спокійні – що буде моїй Золечці, те й їм…

– Нізащо, – сказала Ліна, почувши цю пропозицію від Любові Федорівни. – Я нізащо нікуди не поїду з Києва. Краще вже вмерти.

– Та тільки ж до Львова, – спробувала умовити Любов Федорівна. – А що, як вас заберуть під конвоєм, одправлять у запечатаному вагоні? Сьогодні, казали, наша вулиця відходить до забороненої зони і звідси виселятимуть.

З району, де жила Ліна, давно вже всіх виселили. То була «заборонена зона». Останній час вона ночувала у Любові Федорівни. Раптом вихід знайшла тиха і лагідна Тамарочка:

– Знаєш що, Ліно, ми таки підемо до цих Фогелів і заберемо у них документи на посадку. Ми скажемо, що прийдемо прямо на вокзал, а з цими документами втечемо і десь переховаємося.

– Це справді краще, – погодилася Ліна.

А Любов Федорівна була в такому розпачі, що вже не знала, що краще, а що гірше.

Увечері Ліна й Тамара пішли до фрау Фогель.

– О, Золя вже на вас давно чекає! – сказала та.

Ліна перша переступила поріг Золиної кімнати і зупинилася: на канапі з Золею сиділи два есесівські офіцери. Золя була гарно вдягнена, модно зачесана, сміялася і кокетувала з задоволеним, переможним виглядом.

– Мої милі дівчатка!.. – схопилася вона з канапи і кинулася обіймати Ліну і Тамару, ніби справді вони були такими вже близькими друзями і їхній прихід був для неї великою радістю. – Знайомтеся, – звернулася вона по-німецьки до офіцерів. – Це мої подружки, фрейляйн Ліна і фрейляйн Тамара. Ми поїдемо всі разом. Мамо, – Золя вередливо надула губки, – приготуй нам вечерю! А ви, дівчатка, прошу, сідайте до столика, поки мама організує нам щось грунтовне, ми тут трохи поласуємо.

На круглому столику біля канапи стояли високі пляшки з лікером і рейнвейном, тарілки з шинкою, вази з фруктами.