Вони вийшли з двору на вулицю, і Ліна вперше з неприхованою ненавистю подивилась на свою хазяйку. Однаково їй губити вже нічого! І несподівано зустрілася з поглядом уважних, серйозних очей. Жінка була скромно вдягнена, нагадувала наших учительок, службовок. Звичайна собі жінка.

– Як вас звуть? – спитала жінка тихо.

– Ліна, – так само тихо відповіла Ліна і одвернула голову. Вона ще раз поглянула на табір. Там, за дротом, лишалися її сестри,

і невідомо, кому з них доведеться важче. Вона підвела руку і помахала нею, а може, хто з них бачить у віконечко, у щілину грат – може Килинка, може Тамарочка, може Настя…

Жінка нічого більше не питала, так мовчки дійшли додому. П'ять невеличких, чистих кімнат. Усе на своєму місці – абсолютний порядок, але холодно, незатишно. Навіть у дитячій.

– Бубхен[5] спить!.. – сказала хазяйка. – Ви розумієте німецьку мову? – спитала вона, і Ліна кивнула головою, хоча завжди відмовлялася під цього. – Бубхен тільки півтора року, ви будете глядіти її, – продовжувала хазяйка. – Зараз ви помийтесь, поснідаєте, і я покажу вам, як прибирати кімнати. А оце тут ви спатимете, – показала хазяйка на закапелок коло кухні.

Хазяйка говорила тихо, стримано. Вона мовчки зважила на аптекарських терезах сурогатного кофе, зварила, налила Ліні чашку, врізала тонкий шматочок хліба. Коли б хто збоку поглянув на них, одразу б побачив, що обом якось ніяково і чи не дужче самій хазяйці.

– Мій чоловік лікар, – сказала хазяйка, – він говорив, що ви дуже застуджені, а що туберкульозу у вас нема. Але вам треба поправитися.

Вона ще налила чашку ріденької кави.

«Звичайно, з туберкульозом вони не взяли б до дитини. А вона така тиха і смирна, бо боїться, щоб я чогось не заподіяла її дитині», – майнуло в голові у Ліни.

– У вас є мати? – раптом спитала хазяйка. Ліна похитала головою:

– Вона померла під час війни.

– А батько?

– Батько… – Ліна на якусь мить зупинилася. – Батько на фронті… – ледь вимовила вона і почервоніла. Але вона не могла, не могла не збрехати! Їй здавалося, що коли вона скаже, що батько заарештований Радянською владою, цим вона ніби запобігатиме перед ворогами. Ні, хай краще вони думають, що вона дочка фронтовика, який захищає від них свою Батьківщину!

Хазяйка почервоніла і більше нічого не питала.

* * *

Дитинча було як дитинча. Воно тільки почало дибати і белькотіти кілька слів. Ліна не відчувала до нього ніякої ненависті. Вона його годувала, одягала, вивозила гуляти, була з ним терпляча, та й дитинча було тихе й лагідне. Перші дні хазяйка, коли поверталась з роботи, пильно придивлялась, як Ліна обходилась з дитиною.

«Боїться, – думала Ліна і кривила губи в презирливу усмішку. – То у вас такі звірі, можуть убивати дітей…»

Хазяйка – фрау Еллі – працювала вчителькою в школі.

Лікар приходив пізно ввечері, часто коли Ліна вже спала в своєму закапелку на досить твердому ліжку, але під чистим простирадлом і ковдрою, на справжній подушці.

«Не можуть же вони знущатися з мене, коли я цілісінькі дні з їхньою дитиною»,- думала Ліна, трохи дивуючися з їхньої чемності і витриманості.

За кілька днів лікар сказав, що мусить оглянути її, він вислухав її і дав пити якісь ліки.

Фрау Еллі, яка була при огляді, зауважила:

– Дівчина дуже погано їсть. Звичайно, тепер і харчування недостатнє, але й того, що їй належить, Ліна не з'їдає.

Лікар строго подивився на дівчину і сказав:

– Треба їсти. Вам треба їсти якомога більше. їжте обов'язково все, що вам дають. Що ви, померти хочете, чи що?

Ліна глянула на нього своїми прозорими великими очима, губи в неї гірко і зневажливо скривилися. Вона не вимовила словами, але і в очах, і на цих гірко скривлених губах було одне запитання:

«А навіщо жити?»

І лікар несподівано прочитав його безпомилково і сказав:

– Жити треба. Треба жити.

Ой, коли б це не був німець, ворог, його слова були б підтримкою. Що може він зрозуміти в почуттях полоненої радянської дівчини?

Ну, може, він і його фрау Еллі просто собі добрі люди, може ж бути такий виняток! Але ж вони вороги, вони схиляються перед своїм божевільним недолюдком фюрером і кричать йому: «Хайль Гітлер!».

Майже цілісінькі дні Ліна була в квартирі лише з дитиною. Вона прибирала кімнати, готувала дуже скромний, економний обід, гуляла з дитиною; коли бубхен спала – прала, штопала. Інколи, витираючи порох з книжок, вона мимоволі починала перегортати сторінки. Як давно вона не читала книжок!

Дякувати долі, Ірма була спокійна. Вона сиділа десь у куточку дивана і розважалася своїми целулоїдними іграшками, а коли вона починала скиглити, Ліна вголос читала їй поезії Гейне, Гете.