Перед очима виникає шибениця на Бессарабці і Льова… Зовсім, зовсім інше заклали їм в плоть і кров і Льова, і старий директор, і вся рідна школа. То ж були роки, коли всі стежили за героїчною боротьбою в Іспанії, надсилали подарунки іспанським дітям, стрічали маленьких іспанців, яких привезли в Радянський Союз. Дружба народів. «У нас, в Радянському Союзі, усі народи як брати», – виринув рядочок з давно забутого віршика.

«Як добре у нас було. Як справедливо, – думала Ліна. – Як вони могли піти на такий народ, що бажає всім тільки щастя й миру? І як спокійно собі живуть усі ці фрау Еллі, гери Шмідти поряд з концтаборами, а я от стою і чукикаю їхню дитину, і хіба я можу заподіяти їй щось зле, так, як вони нашим дітям? І що я скажу потім, коли наші переможуть – а що я робила? Була служницею у ворогів, гляділа їхню дитину. Краще б я була в концтаборі з своїми дівчатами. Але ж і там нас гнали працювати на фабрику…»

В неділю і фрау Еллі, і гер Карл, лікар, вставали трохи пізніше, ніж завжди, і Ліна могла поспати на півгодини довше.

Так і тієї неділі вона тільки розкрила, як і завжди, очі, зиркнула на годинник – шоста година – і знову закрила їх. Ще годину, ні, цілі дві години можна поспати, бо вчора ввечері фрау Еллі сказала, щоб сьогодні вона спала навіть до восьмої години, бо сніданок буде о дев'ятій, і щоб зранку не заходжувалась з прибиранням, бо гер лікар спочиватиме. Ще дві години! На кухні рипнули двері – то, мабуть, фрау вийшла налити води. Якщо їй сказали, що можна спати, – значить можна.

І Ліна знову міцно заснула.

«Ой, мабуть, уже пізно! – раптом схопилась вона, бо почула на кухні брязкіт посуду і голоси. – Чому ж фрау Еллі не збудила мене?» Вона швидко вдяглася і вийшла. Так і є! Фрау Еллі була вже вдягнена, причесана, стіл був уже накритий, кофе кипіло на плитці.

– Доброго ранку. Я заспала, – сказала Ліна. Вона звикла до рівного витриманого тону хазяїв, і їй було б неприємно, коли б фрау Еллі розсердилась, гримнула так, як гримають на них в концтаборі, не тому, що вона боялася розсердити хазяїв, а щоб знову не відчути себе безправною рабою.

Але що це? Очі фрау Еллі дивляться навіть привітно, вона усміхається так, як тоді, коли бавиться з бубхен.

– Вітаю вас, Ліно, – каже вона. – Адже сьогодні день вашого народження. Карл, неси Ірмочку, будемо снідати!

На столі на блюді ще гарячий кухен[8], три прибори для дорослих і один маленький – перед високим кріслом Ірмочки.

– Сідайте, Ліно! – сказала фрау Еллі здивованій Ліні. Перед прибором Ліни – загорнутий пакуночок.

– Це подарунок від Ірми, – пояснює фрау Еллі.

Ліна ніяково розгортає. Там легеньке недороге платтячко, картатий фартушок і панчохи. Нові панчохи!

Як у концтаборі дівчата згадували панчохи, обгортаючи ноги трикотажним дрантям! Тут, правда, хазяйка дала одразу Ліні свої старі, які та старанно штопала щовечора. А це були тонкі, зовсім нові панчохи – просто чудо! Фрау наказала вдягти плаття, фартушок і панчохи. І Ліні було так дивно вдягати все це нове, ціле… Вийшов лікар і теж сказав:

– Вітаю вас, Ліно.

Він взагалі рідко бував дома, майже ніколи не розмовляв з Ліною, але інколи уважно, уважно дивився на неї. Вони сіли за стіл.

– Ну, що ж вам побажати в день народження? – спитав він.

– На мою думку, лише одне, – несподівано, з почуттям сказала фрау Еллі, – щоб здійснилися її бажання, а я думаю, ми знаємо про них! Я ще бажаю, щоб її батько був живий і здоровий і щоб ми з нею, коли скінчиться війна, зустрілися не ворогами.

Як їй, Ліні, було дивно все це слухати! Вона не знала, що казати. Виручила бубхен – вона засміялася і закричала: – Ліна!.. Ліна!.. Кухен!.. Кухен!.. Тоді Ліна сказала:

– Дякую. Я бажаю, щоб ваша Ірмочка була здорова…

– А тепер куштуйте мій кухен. Бачите, як швидко я його спекла.

Що казати, Ліна була безмірно здивована і зворушена. Ірмочка розвеселилася, тяглася до всіх по черзі на руки, годувала всіх пирогом, кава була солодка, смачна, і фрау Еллі дивилася такими теплими очима на Ліну, і знову Ліна подумала: як же вони, культурні люди, інтелігентні, можуть терпіти Гітлера, есесівців, наці, концтабори, адже серед них були і Роза Люксембург, і Карл Лібкнехт, і Тельман!

Гер Карл почав розпитувати Ліну про школу, де вона вчилася, і Ліна з захопленням розповідала і не могла зупинитися. Вона зовсім вільно ще дома розмовляла німецькою мовою, і хазяї були здивовані, як добре вона говорить.

Раптом пролунав дзвінок, і Ліна, схопившися з місця, враз помітила, як зблід гер Карл, і фрау Еллі почервоніла і, перемагаючи ніяковість, ледь помітним поглядом показала Ліні на прибор. Ліна схопила його і поставила на кухонний столик для брудного посуду, коло крана.

Фрау сама пішла відчиняти двері.

– Прошу, заходьте до кабінету, – почула Ліна, – чоловік снідає. Але троє чоловіків попрямували на кухню. Обличчя одного здалося

Ліні дуже знайомим, він приходив кілька разів до лікаря і завжди нишпорив очима по всіх кутках. Так, фрау Еллі казала, що це керуючий будинками.