І Галина, і Саша, хоча були далеко одна від одної під час війни, обидві однаково з острахом подумали про Надію, коли дізналися, що вона нікуди не виїздила.

Що з нею? Як вона?

Та про Надію ніхто не міг би сказати й півслова поганого. Змарніла, запнута в стару драну хустину, вона коли й виходила з будинку, то тільки нишком, намагаючися пройти непомітно.

В її паспорті не було німецького штампа. Вона паспорт «загубила» і знайшла в перший день звільнення. Ніколи вона не згадувала, а про це розповіли дитбудинківські няні, як вона сховала і виходила пораненого червоноармійця і допомогла йому втекти.

Вона працювала лікарем в будинку для малят фактично завідувачкою.

Кому потрібні були ці малята під час окупації? Вони мерли від пошесті, від холоду, від голоду, і Надія кидалася на неймовірні витівки, щоб урятувати їх. Вона була одчайдушна і смілива, бо на себе махнула рукою.

Одного разу, вже біля одинадцятої ночі, коли надворі йшов дощ, вона, захекана, збуджена, постукала у вікно чергової, яке виходило в сад.

– Відчиніть двері на кухню, обидві половинки. Я дітям корову привела.

Надіє Петрівно, що ви? Як? Де взяли?

– Швидше, швидше, потім розповім!.. Маню! Маню! – тихо звернулася вона до корови. – Ходімо, Манечко!

Корова покірно йшла за нею, поглядаючи великими, сумними і лагідними, як у всіх корів, очима.

– Її тут не можна лишати, її треба в кімнату на третьому поверсі… в ізолятор… А ізолятор ми перенесемо в інше місце.

– Надіє Петрівно, та як же корову на третьому поверсі? Ми її можемо в дровнику влаштувати.

– Аякже! Щоб причепилися, де я її взяла!.. За це ж розстріляти ще можуть.

– А де ж ви її взяли?

– Це корова фашистська… отих чортів, що за рогом живуть. Вона в садку там паслася щодня… Тим пикам проклятим щодня молоко носять, а наші діти з голоду вмирають. Хай їм буде!

– А як знайдуть?

– Де? В ізоляторі, на третьому поверсі? Дощ сліди позмиває, ач як періщить… Треба скрізь соломи підіслати… І хліба дайте… Хоч трохи є? Посипте сіллю, поманіть, ну, швидше, швидше. Поки вона сама отямиться – ми її втягнемо.

Це була одна з божевільних Надійчиних витівок.

Але Маня таки йшла, озираючися своїми великими очима.

– От корова, і не повернеться! Йди, йди, Манечко! – сміялася збуджено Надійка. – Знаєте, це мені нагадує казку Андерсена. Пам'ятаєте, як корову на горище тягли, щоб нагодувати хлібом з сіллю. Ну, що ж, довелося і нам такими дурними стати. Соромно, а нічого не поробиш.

Надія не могла дочекатися ранку.

– Її треба подоїти одразу, Ганно Тимофіївно, подоїть її швидше, – благала вона, – я не вмію, вона мене обов'язково брикне, я боюся.

– Що ви, Надіє Петрівно, ну хто ж таки корів уночі доїть? – докірливо мовила стара няня Ганна Тимофіївна.

– А у кого вони на третьому поверсі в ізоляторі мешкають? Хіба тепер є якісь правила життя?

Все ж таки Надю вмовили чекати ранку. Яка це була радість! Вранці кожне з дітей одержало по півпляшечки молока!

– Ви побачите, ви побачите, – переможно сяяла Надя. – Вони у нас очуняють на цьому молоці. І наші швидко повернуться.

Так корова і пробула в ізоляторі дитбудинку майже два місяці, поки місто не визволили наші.

Отака була руда Надійка, яку Саша вирішила перевести до себе.

«Так, – подумала вона, – в будинку № 1, в цій самій «Дитинці Єзус», не вистачає живого ферменту, дріжджів, бадьорого тону, – спробуємо туди перевести нашу руду співуху, вона ж благала перевести її в це місто, бо її син Петрик служить в Армії і їй хочеться бути коло мене».

Саша з нею часто говорила навіть суворо, але Саші дозволялося все. І тепер Надія вислухала, як школярка, всі накази і настанови Саші щодо будинку № 1.

– Сашо, ти будеш задоволена мною, – сказала вона. – Я буду дисциплінована і витримана, як належить твоїй учениці.

За тиждень, коли Саша підходила до «Дитинки Єзус», вона мимоволі засміялася.

За півквартала лунав дзвінкий високий, «рудий», як сміялися колись подруги, голос Надійки, і Саша розібрала давно знайомі слова;

В'ється стежка, в'ється стежка То полога, то крута.

Надійка любила старі українські пісні, сентиментальні романси і все співала майже на один мотив.