Але наша нова знайома не хотіла везти все це додому.

– Я благаю вас, ну, я благаю в ім'я моєї дочки, як ви, пошли вам доле щастя, сказали, хай вона буде живенька, здоровенька, хай це інші годувальниці візьмуть, вони ж інших діток годують. Я благаю вас, залиште у себе. Це за мою донечку, не ображайте мене.

Я розуміла, їй швидше хотілося відчути себе матір'ю, піклуватися, відповідати за дитину.

Я взяла все для наших годувальниць, а шоколад і горіхи роздала дітям. Вона приїздила щодня.

На третій день дівчинка відкрила очі. У нас з'явилася надія, що вона житиме! Ми навіть спитали її «матір», як її назвати.

– Валечкою, Валюшкою, – сказала вона і почервоніла. – Так чоловік хоче, – і додала: – Мене звуть Валентиною.

Потім вона розповіла, що мрія про «Валюшку», про власну Валюшку, була у них з молодих років.

– Якби ви знали, як і він турбується, щоб Валюшка здорова була, щоб її швидше додому забрати. А скоро це можна буде?

– Не раніше як через вісім тижнів, – сказала Саша. – Які б ви умови не створили дома, це буде не те, що тут, де і лікарі, і досвідчені сестри, і лабораторія до послуг такої тяжко хворої дитини. А за два місяці ви візьмете її цілком спокійно.

Я думаю, це було у неї, у Валентини Дмитрівни, як вагітність і роди – уся наша боротьба за Валющине життя. А дівчинка, між іншим, чудесна. За ці дні її й пізнати не можна. Вона вже оформилася з синьої грудочки в справжню дитину, і такі тонкі у неї риси обличчя, правильні, носик наче виточений, вушка крихітні, акуратненькі, як черепашки на річці, і тоненькі чорненькі брівки.

Та от знову не все рівно і гладко. Раптом на десятий день їй знову стало погано. Ми знову цілу ніч не спали, носили кисневі подушки, і Саша теж не їздила додому.

Валентина Дмитрівна так і сиділа цілий день і цілу ніч у кабінеті. На ранок Валюшці стало краще, і Саша дозволила Валентині Дмитрівні одягти халат і зайти з нами в ізолятор. Валюшка спокійно спала, ледь ворушачи губками.

– Я так за неї хвилювалася, – призналася жінка, – ніби я справді її родила.

Мелася Яремівна поводила її по всьому будинку, розказала, як треба глядіти немовлят, показала, як їх пеленають, купають, годують. Познайомила з годувальницею, молоко якої даємо Валюшці. Але Валентину Дмитрівну все тягло до ліжка Валюшки.

Вона у нас добрий курс охматдиту пройде.

Заходжу я до Валюшки і бачу – Валентина Дмитрівна сама не своя. Сміється й плаче:

– Надечко, дивіться, вона всміхається, вона подивилася на мене і всміхнулася.

Справді, Валюшка витріщила свої сині очиці і всміхалась. Власне, їй час було вже всміхатись, як усім дітям такого віку.

От і настав чудесний квітневий день. До будинку під'їхала машина, звідти вийшли полковник і його дружина з великим чемоданом.

Ой, яке придане привезли вони Валюшці! Тут були: рожева атласна ковдрочка, білосніжні простирадлочка, пелюшки, підгузнички, все вимережене, вишито, з помітками «В. Н.» – Валя Навроцька. Мереживна сорочечка, чепчик, плаття, капор.

– Я все сама зробила, – сказала Валентина Дмитрівна. – А що її вдома чекає!

Я уявляю, що її чекає дома!

– Позавтра ми їдемо до Москви. А там уже всі родичі знають, що у мене народилась дочка, і всі чекають нетерпляче, щоб її побачити. А потім ми їдемо до Німеччини. Зараз, Альошо, і ти її побачиш, – сказала вона чоловікові – високому полковнику з сивими вусами.

Коли я одягла Валюшку у її шикарне придане (до чого я люблю одягати їх!), загорнула в атласну ковдрочку з мережаним підодіяльничком, винесла її у кабінет, у полковника затремтіли сиві вуса, але він намагався засміятися.

А дружина, звичайно, заплакала.

Валентина Дмитрівна привезла всім цукерок і мандаринок. Нас усіх вона перецілувала, обіцяла писати з Москви і дякувала всім за Валюшку.

Уже сідаючи в машину, вона раптом дала нам два пакунки. На одному було написано: «Меласі Яремівні від Валющиної мами», а на другому «Надії Петрівні від Валющиної мами». Це були відрізи на плаття. Меласі Яремівні чорна шерсть, а мені фіалковий оксамит. От чудачка!

А Саші вона додому прислала корзину квітів.

І ми дуже всі раділи за Валюшку. З такою мамою їй буде щасливе життя.

Оленка

До чого мені не хотілося віддавати Оленку!

Я завжди, коли чергую вночі, сиджу в якійсь із спалень, а не в кімнаті для чергових.

Мені завжди хочеться, коли дитина раптом прокинеться, щоб вона відчула, що тут хтось є рідний, близький.

А може, воно чогось злякається!

– Ти дурниці верзеш! – каже мені Саша.