Ми втрьох стояли коло її ліжка. Це було майже неможливо, але нам так хотілося врятувати це створіннячко.

І раптом нас покликали. Прийшла няня і сказала:

– Там приїхала якась пані. Вона хоче подивитися на дітей і вибрати собі.

Нікому з нас не хотілося йти від дитинки, за життя якої ми боролися, але Мелася Яремівна сказала:

– От невчасно. Підіть, будь ласка, Надіє Петрівно, але не затримуйтесь довго.

– Надю, піди ти, – сказала і Саша, – але постарайся швидше повернутися. Зараз ми введемо пеніцилін.

У кабінеті чекала огрядна, років сорока п'яти, добротно вдягнена жінка. Вона заговорила лагідно і несміливо, так, як жінки, хатні господарки, які дуже рідко мають справу з установами.

– Мій чоловік полковник, приїхав, нарешті, у відпустку. У нас нема дітей і не було ніколи. Але ми вирішили, коли він повернеться живий та здоровий з фронту, обов'язково взяти дитя.

Мені дуже захотілося показати цій симпатичній жінці наших повзунків. Я одразу вирішила, що вона, напевне, вибере Оленку. Оленка така у нас показна – кругловида, з великими карими очима, обов'язково Оленку.

Але мені не хотілося її зараз вести в коридор, через вікно якого ми показуємо дітей. Завжди «мамаші» зацікавлюються нашим будинком, їм треба видати халати, показати деякі підсобні кімнати, розповісти все. Це відбирає не менше години, а з цікавими ще й більше. А я турбувалася, – що там з нашою дитинкою. Може, треба допомогти, і я сказала якомога люб'язніше:

– Пробачте мені, будь ласка, може, ви приїдете завтра, я вам усе докладно розкажу і покажу. У нас чудесні діти. Але сьогодні у нас винятковий випадок. Нам принесли напівзамерзлу дівчинку восьми-дев'яти днів, мати якої несподівано померла. І ми зараз усі коло неї.

Жінка слухала, а з очей її текли сльози. Раптом вона взяла мене за руку і сказала:

– Мила, дорога моя, я вас прошу, зробіть усе, щоб ця дитинка лишилась жива. Я візьму цю дівчинку. Я нікого не вибиратиму. Будьте певні, ми для неї все зробимо. Тільки благаю вас, урятуйте її. Я знаю, що саме її я мушу взяти. Довідайтеся тільки, чи є хто з рідні… Врятуйте її, дорога моя.

– Почекайте хвилину,- сказала я,- я покличу завідувачку або нашу начальницю з Облздороввідділу, вона тут.

Я тихенько зайшла в ізолятор. Хоча це для дівчинки було байдуже, мені було страшно заходити. Коли б вона лишилася жива, яке щасливе життя її чекає!

– Жива? – пошепки спитала я. Саша кивнула головою.

– Зміни компреси. Дай глюкозу.

– Сашо! – сказала я, забувши, що на роботі я завжди зверталася до неї офіціально. – Сашо, треба, щоб дівчинка була жива.

– Аякже, – мовила Мелася Яремівна. – Це вже справа нашої честі – врятувати таку дитину.

– Олександро Самійлівно, Меласю Яремівно, вийдіть на хвилинку до цієї жінки. Я побуду коло дівчинки. Ця жінка хоче її вдочерити, якщо ми її врятуємо і якщо у неї нікого нема.

Вони обидві пішли, а я нагнулася над дівчинкою. Вона дихала ніби рівніше. Справді, вона дихала рівніше. А я їй казала: – Живи, живи, малесенька. Тобі буде так добре жити. Ох, як мені хотілося, щоб вона жила!

Я сиділа над нею цілу ніч. Мелася Яремівна теж не лягала. 0 дев'ятій годині ранку, коли нам здавалося, що вже минуло кілька днів біля цього ліжечка, увійшла няня і сказала, що мене кличе до телефону якийсь чоловік.

– Говорить полковник Навроцький, – сказав він. – Пробачте, будь ласка, що турбую вас так рано. Вчора у вас була моя дружина. Вона питає, як дівчинка, жива?

– Вона жива! Передайте вашій дружині – ми сподіваємося, що врятуємо її! З рідних нікого нема – про це вже довідалися.

Життям дівчинки зацікавилися і в Облздороввідділі, і в інституті Охматдиту. В інституті навіть образилися на Сашу, чому дівчинку не віддали до їхньої клініки, але Саша тільки всміхнулася на це.

– Меласю Яремівно, Надю, це справді справа нашої честі – виходити цю дівчинку.

Вона сама стежила за всіма процедурами – а потрібні були і камфора, і, звичайно, пеніцилін, в який вона дуже вірила. А Мелася Яремівна вважала, що найголовніше – жирові компреси з її мастила!

Ми з Меласею Яремівною все самі робили, не довіряючи навіть сестрам.

Увечері приїхала дружина полковника. Вона ніяково пошепки сказала:

– Може, годувальницю підгодувати треба, щоб молоко було краще. Я їй тут привезла цукру, шоколаду, жирів, горіхів. Ще моя мати казала, що від горіхів молоко краще.

Я засміялася і сказала, що поки що її дочці – як вона засяяла при цьому! – вливають піпеткою краплини глюкози і сьогодні лише спробують дати одну краплину материнського молока.