Але Мелася Яремівна розуміла її почуття і не ображалася. Потім раптом до Надійки «дійшло», яке це має значення, яке це чудесне, благородне явище в нашому житті.

Проте вона поставила «умову», яка розсмішила Меласю Яремівну. Умова була така, що Надійка сама мусить знайомити з дітьми майбутніх батьків, допомагати вибирати, і що це буде лише в дні її чергування, коли вона обов'язково мусить бути в будинку. Коли Надійка ставила цей «ультиматум», у неї при цьому смикалися по-дитячому губи, вона говорила дурниці, але Мелася Яремівна розуміла добре свого ревнивого колегу. Вона розсміялася і погодилася.

Власне, Надійка могла лише допомогти в цій відповідальній справі. Що ж, хай це буде в дні її чергування!

Гриц ик

Кожен хоче здоровеньку дитину і щоб на нього була схожа, а я от одна з дев'ятьох вродилася руда, не схожа ні на батька, ні на матір, і нічого ж. Мама мене найдужче любила.

Хіба вже так обов'язково бути схожою, і хіба рідні діти не хворіють ніколи? Я тому й сердилася довго, коли дітей віддавали.

А от сьогодні така дивна пригода. Дзвонить мені з Облздороввідділу Саша, щоб я зайшла до неї і принесла всі історії дітей групи переростків-дошкільнят. Я вирішила, що вона хоче мене перевірити. Адже ж група дошкільнят не моя, там я тільки як лікар чергую. Може, я діагноз неправильний поставила? Я, звичайно, трохи злякалася. Саша може бути дуже сердитою, ніколи не звертає уваги на самолюбство, і ніяких пом'якшуючих обставин для друзів у неї не існує. Навпаки, те, що іншому простить, – у мене ніколи не пропустить. Я взяла папку і швидко побігла.

Дивлюся – у неї сидить якась жінка, пристойно вдягнена, не молода, але й не стара, погляд такий серйозний, уважний.

– Це лікар нашого дитячого комбінату, – каже Саша, показуючи очима на мене і знайомлячи нас. – Громадянка хоче всиновити дитинку років трьох-чотирьох з групи переростків. Посвідки і дозвіл у неї є.

– Ви хочете піти зі мною вибрати? – спитала я. І дивно мені, що вона вже таку велику хоче. У нас завжди менших беруть, повзунків – аби з груднячків вийшла.

– Ні, – похитала головою жінка і посміхнулася. – Я не хочу наперед вибирати. Хіба мати вибирає собі дитину перед народженням? Яка родиться, така й є, таку й любить. Я не хочу заздалегідь дивитися. Я попрошу лише познайомити мене з їхніми історіями, щоб вибрати таку, у якої вже напевне нікого ні з батьків, ні з родичів нема, і щоб за віком мені підходила.

Дивно мені це було – і подобалося одразу. Я показала їй всі історії, і вона уважно їх переглянула.

– Це дуже хороший хлопчик, – почала я їй казати, коли вона взяла першу анкету.

– Ні, не кажіть мені нічого, крім того, хто у нього є і скільки йому приблизно років. Я не хочу порівнювати, вибирати. Хай це буде справжня моя і його доля.

Отак ми відібрали кілька анкет дітей, у яких нікого не було.

– Оце Грицик, – сказала я про першого. – Йому чотири роки. І батька, і матір фашисти розстріляли і село спалили. Нікого у нього нема, його бійці підібрали.

– Ну, от я його й візьму. Я прийду за ним сьогодні. Тільки, знаєте, я не хочу, щоб нас знайомили. Яка це мати, що не пізнає свого сина?

– Вам показати фото? – спитала я.

– Ні, – похитала вона головою. – Я вже це все обміркувала. Його звуть Грицик, ви кажете? От і добре.

– Ви можете змінити ім'я, коли хочете, – перебила я її. – Ми дамо посвідку, і загс напише метрику вже з вашим прізвищем і з ім'ям, яке ви виберете.

– Ні, – усміхнулась вона, – навіщо? Ім'я хороше, і хлопчик уже звик до нього, йому вже чотири роки. То коли б немовля! Так от, коли я прийду, ви вийдете з дітьми і на голову мого сина покладіть руку. Я знатиму, що це мій син, а йому ви заздалегідь скажете, що мати приїхала.

Мене дуже зворушила і захопила ця жінка. Ні, справді, яке благородство! Хіба мати вибирає собі дитину перед народженням? Хіба вона не права?

Саша теж була зворушена, я це бачила, вона так м'яко розмовляла з цією жінкою, розпитувала її.

Я все зробила, як вона хотіла. Після пообіденного сну я сказала Грицикові:

– До тебе твоя мама прийде сьогодні.

Коли і як це слово стає найріднішим для дитини? Починає белькотати – і вже лепече і лікаркам, і няням: «Мамо! Мамо!»

– Моя мама? – спитав Грицик і поглянув весело своїми блакитними очицями.

Він, звичайно, не пам'ятає своєї матері. Його рік тому принесли в будинок, а до того він ще тинявся по якихось чужих людях, власне, його тиняли.

Ми вийшли з дітьми в залу, стояли там коло акваріума. Грицик весь час коло мене. Коли двері відчинилися і увійшла та жінка, я погладила Грицика по голові.

– Грицику! Синочку мій! – закричала жінка і кинулася до нього. і Грицик закричав:

– Мамо! Мама моя приїхала!