– А знаєте що? Треба тікати! Адже вони можуть або вивезти нас, або всіх перестріляти, або підпалити. Навіщо нам чекати цього? Треба тікати назустріч нашим.

І вона втекла з Юзею і ще двома дівчатами-болгарками, коли йшли з роботи. Останнім часом вони працювали на антрациті, вони були чорні, запорошені, і зовсім не можна було сказати, що Ліна білява. Вони заховалися в якусь напівзруйновану будівлю під час нальоту.

– Тікають, тікають, – шепотіла Юзя, смикаючи Ліну. – Їм уже не до нас.

Тоді Ліна побачила з свого сховища, як у машину сіли комендант. і фрау Фогель.

«Значить, справді кінець», – подумала вона.

Але міг настати й інший кінець, бо навколо рвалися снаряди.

– Дивись, а той барак підірвали, – шепнула Юзя.

– Ти чуєш? Чуєш? – схопила її за руку Ліна. – Крик звідти. Там люди! Я побіжу туди!

– Що ти? Може ж, варта ще на місцях, тебе схоплять одразу або заб'ють, бачиш, як хилиться стіна. Тікаймо, тікаймо швидше, біжімо туди, за дерева.

– Ні, ні, – вирвала руку Ліна і побігла до страшних руїн. Що вона почула! Що вона почула!

– Рятуйте! Рятуйте! – ледь бринів якийсь дитячий голосок. Десь ізнизу, здалека долинав він. Напівтемними сходами вона полізла вниз, а стіни, здавалось, хиталися. Куди зараз? Купа каміння затуляє прохід, але там, за нею, – чиїсь рухи, голоси. Слабкими руками вона намагається зіпхнути каміння. Це неможливо. Вона лізе по ньому. Швидше! Щось пробігає по ній, ще, ще. Якісь величезні пацюки тікають з цього підпілля.

Швидше! Швидше! Адже кожну хвилину її може завалити зовсім. Та вона не думала про це зараз. Адже ясно, що там дитина. Голоси завмерли, і їй здається, що ще далеко, далеко. Раптом вона опиняється в темному вузькому вогкому приміщенні і там у кутку якась купа ворушиться, хтось стогне.

– Хто там? – кричить вона. Це їй здається, що вона кричить, а насправді вона ледве говорить.

– М-м-м-м, – чує вона у відповідь якесь мукання. До неї підлізли два невеличкі хлопці, і один мугиче.

– Хлопці, швидше звідси, вас завалить, лізьте за мною, один за одним, – командує вона. Що вже тут їх розпитувати, коли дорога кожна мить!

Німий мугиче і показує на куток, а другий ледве вимовляє:

– Там Петрусик, він не може йти.

Ліна нахиляється і бачить на підлозі тільце, яке здригається, тремтить і ледь стогне.

Вона бере хлопчика на руки.

– Праворуч, зараз праворуч, – командує вона.

Знову гуркіт, знову обвал, але не тут, а десь поряд. Ще, ще трошки. Мале хлоп'я міцно обхопило її за шию, і вона притискує його до себе.

«Ой, – думає вона, – а що як не всі вони втекли? Але що робити, треба ж вивести дітей!» Ще крок, ще, і тільки вони вилазять на світ, як перед ними виростає висока постать у сірому мундирі.

«Не під землею загинули, хоч небо побачили», – чомусь пролітає думка. Вона міцніше притискує до себе хлопчика і дивиться в очі німця – і знову пролітає думка: «А хлопчикові все ж таки легше вмерти у мене на руках, ніж там, у підземеллі».

Несподівано німець говорить по-російськи:

– Швидше в щілину, отуди! – І показує рукою, куди йти.

Вона йде по порожньому подвір'ю з маленьким хлопчиком на руках, а двоє трохи старших – поряд з нею, і, крім цього дивного німця, нікого ніде не видно. Раптом із щілини висовується чорненька голівка і верещить:

– Ой! Ой!..

Ліна опускається в щілину, і її обступають діти, наче малі примари, худі, виснажені, в сірому брудному дранті, і притуляються до неї, і беруть з рук Петрусика.

…З цієї хвилини вона з тими дітьми не розлучалась…

Уночі я зовсім не сплю. Отак лежу з вікритими очима і все згадую, згадую…

Звичайно, я не могла піти на фронт, але я намагалася так поводитись в усьому, щоб потім не довелося червоніти, згадувати з соромом і прикрістю. Та як часто, заморочена важким побутом, труднощами, як у всіх евакуйованих, власними переживаннями, боротьбою за життя Тані і Андрійка, я проходила мимо тих явищ, в які мусила заглибитися.

І так кожен з нас. Це не виправдання для себе. Навпаки, від цього ще болючіше.